Розділ 6 Людина в чорному

Дощ почався несподівано. Ще кілька хвилин тому небо над Лос-Анджелесом залишалося чистим, а тепер важкі темні хмари затягнули його майже повністю. Великі краплі глухо розбивалися об асфальт, залишаючи на ньому темні кола. Люди поспішали сховатися під навісами магазинів, відкривали парасольки або бігли до автомобілів.

Емілі сиділа за кермом своєї старенької «Тойоти», але не поспішала заводити двигун. Її руки все ще міцно стискали кермо, а перед очима стояло обличчя незнайомця. Вона була абсолютно впевнена, що ще секунду тому він стояв біля машини, а потім зник так швидко, ніби розчинився в повітрі.

— Ні... Це неможливо...

Вона провела долонею по обличчю й зробила глибокий вдих. Логічне пояснення мало існувати. Мало. Але що більше вона намагалася його знайти, то сильніше відчувала, що звична картина світу починає руйнуватися.

Телефон різко завібрував.

На екрані висвітилося ім’я професора Гарріса.

— Емілі, ти ще не поїхала?

— Ні.

— Добре. Повернися.

— Знову поліція?

— Ні.

Його голос був дивно напруженим.

— Тут є людина, яка хоче поговорити саме з тобою.

— Хто?

Кілька секунд у слухавці панувала тиша.

— Не знаю. Але він назвав твоє ім’я ще до того, як представився.

За десять хвилин вона вже знову піднімалася знайомими сходами музею. Будівля майже спорожніла. Лише охоронці мовчки стояли біля центрального входу, а у вестибюлі панувала незвична тиша.

Гарріс чекав біля свого кабінету. Виглядав він так, ніби останню годину провів у дуже неприємній розмові.

— Він усередині.

— Хто він?

— Каже, що представляє якусь міжнародну організацію.

Емілі насупилася.

— Назву сказав?

— Ні.

Професор нахилився ближче.

— Але мені він не сподобався.

Вона коротко кивнула й відчинила двері.

Чоловік стояв біля вікна. Високий, у чорному костюмі, на вигляд років тридцяти п’яти. Темне волосся було акуратно зачесане назад, а на переніссі сиділи тонкі окуляри в металевій оправі.

Почувши кроки, він повільно обернувся.

Його обличчя було спокійним.

Навіть надто спокійним.

— Міс Картер.

— Ми знайомі?

— Поки що ні.

Він простягнув руку.

— Мене звати Адріан Морроу.

Емілі не поспішала відповідати на жест.

— Ви хотіли мене бачити.

— Саме так.

Його усмішка була ввічливою, але холодною.

— Ви були останньою людиною, яка торкалася артефакту.

— Про це вже знає вся поліція.

— Мене цікавить не поліція.

Адріан уважно подивився їй просто в очі.

— Мене цікавить, що сталося після цього.

Емілі схрестила руки на грудях.

— Нічого.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Він зробив кілька кроків ближче.

— Дивно.

— Що саме?

— Зазвичай люди, які брешуть, не можуть дивитися мені в очі.

Емілі ледь усміхнулася.

— Тоді, мабуть, сьогодні не ваш день.

На якусь мить між ними запанувала тиша. Адріан не відводив погляду. Потім несподівано запитав:

— Вам уже почали снитися сни?

Усмішка миттєво зникла з її обличчя.

— Не розумію.

— Розумієте.

Його голос став тихішим.

— Золоті очі. Чорне небо. Дракони...

Емілі відчула, як серце різко стиснулося.

Звідки він знає?

Адріан уважно стежив за найменшими змінами в її виразі обличчя. І цього було достатньо.

— Отже... я не помилився.

Він повільно видихнув.

— Часу майже не залишилося.

— Про що ви говорите?

— Скоро вони прийдуть.

— Хто?

Адріан відповів не одразу.

— Ті, хто шукає тебе вже багато століть.

Емілі відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

— Це якийсь жарт?

— Хотів би, щоб так і було.