Розділ 5 Той, хто полює в тіні

Поки в музеї панував хаос, Емілі дедалі сильніше відчувала, що її присутність тут стає зайвою. Поліцейські ставили одні й ті самі запитання, співробітники служби безпеки переглядали записи камер уже, мабуть, раз п’ятдесятий, а чоловіки в дорогих костюмах, які вчора супроводжували артефакт, не приховували свого роздратування. Вони поводилися так, ніби втрата медальйона була не просто службовою проблемою, а катастрофою, здатною змінити хід подій.

Емілі сиділа в невеликому кабінеті професора Гарріса, механічно помішуючи давно охололу каву. За останню годину вона майже не сказала жодного слова. Перед очима знову й знову виникало видіння незнайомого чоловіка. Вона не могла пояснити, чому саме його погляд змусив серце битися швидше. Це було не захоплення і вже точно не симпатія. Навпаки, у тих золотих очах було щось настільки холодне й небезпечне, що навіть зараз по спині пробігав мороз.

— Ти мене взагалі слухаєш?

Голос Софі повернув її до реальності.

— Пробач... задумалася.

Подруга уважно подивилася на неї, схрестивши руки на грудях.

— Уже вдруге за сьогодні. Це на тебе не схоже.

— Просто втомилася.

— Не бреши.

Емілі ледь усміхнулася. Софі була однією з небагатьох людей, яких майже неможливо було обдурити.

— Ти виглядаєш так, ніби побачила привида.

— Хотіла б я, щоб це був лише привид.

Подруга насупилася.

— Що сталося?

Емілі кілька секунд мовчала. Розповісти? А якщо Софі вирішить, що вона збожеволіла?

— Пам’ятаєш, коли я торкнулася того попелу?

— Так.

— Мені... щось привиділося.

— Що саме?

Емілі повільно видихнула.

— Інший світ.

Софі мовчки дивилася на неї.

— Гори. Чорне небо. І чоловік.

— Сон?

— Ні.

— Галюцинація?

— Не знаю.

Емілі опустила очі.

— Але все виглядало настільки реальним, ніби я справді там була.

Софі ще кілька секунд уважно вдивлялася в її обличчя, після чого несподівано поклала долоню їй на чоло.

— Температури немає.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

— Я теж.

Посмішка повільно зникла з обличчя Софі.

— Тоді тобі потрібно відпочити.

— Мабуть.

Вона не стала говорити про золотий візерунок, який з’явився на її зап’ясті. Не тому, що не довіряла подрузі. Просто сама ще не була готова повірити в те, що бачила.

За кілька годин музей майже спорожнів. Поліція поїхала, криміналісти закінчили огляд, а професор Гарріс, змучений безрезультатними допитами, відпустив співробітників додому.

Над містом уже згущалися сутінки. Емілі повільно йшла до парковки, стискаючи в руках ключі від автомобіля. Вітер приніс із боку океану легку прохолоду, але навіть вона не допомагала позбутися дивного відчуття, ніби за нею хтось спостерігає.

Вона озирнулася.

Позаду нікого не було. Лише кілька припаркованих машин і самотній ліхтар, що мерехтів над дорогою.

— У тебе вже параноя, — тихо пробурмотіла вона сама до себе.

Відчинивши дверцята автомобіля, Емілі вже збиралася сісти за кермо, коли поруч несподівано пролунав спокійний чоловічий голос:

— Міс Картер.

Вона різко обернулася.

За кілька кроків стояв високий чоловік років сорока в темному пальті. Його волосся було майже чорним, а світло ліхтаря робило риси обличчя неприродно різкими. Він не виглядав ані поліцейським, ані співробітником музею.

— Ми знайомі?

— Ні.

— Тоді звідки ви знаєте моє ім’я?

Незнайомець ледь усміхнувся.

— Це неважливо.

Емілі миттєво насторожилася.

— Для мене дуже навіть важливо.

Чоловік зробив ще один крок уперед.

— Я лише хочу поставити кілька запитань.

— Якщо ви журналіст, то зверніться до адміністрації музею.

— Мене цікавить не музей.

Його погляд став уважнішим.

— Мене цікавить, що саме ви побачили після дотику до артефакту.

Серце Емілі пропустило удар.

Вона нікому про це не говорила. Абсолютно нікому.

— Не розумію, про що ви.

— Розумієте.

Його голос залишався ввічливим, але в ньому з’явилися сталеві нотки.