Розділ 4 Тріщина між світами

Над Лос-Анджелесом знову стояла спека. Навіть ранкове повітря не приносило прохолоди, а асфальт уже починав нагріватися під сонцем, що тільки-но піднялося над горизонтом. Емілі, міцніше перехопивши паперовий стаканчик із кавою, швидко перейшла дорогу до головного входу музею. Вона майже не спала цієї ночі.

Щоразу, коли заплющувала очі, перед нею виникав той самий образ — чорний медальйон із рубіном. У сні він світився так яскраво, що навколо не залишалося нічого, окрім сліпучого золотого полум’я. А потім із темряви на неї дивилися чиїсь очі. Незвичайні, золоті, холодні настільки, що від одного лише погляду перехоплювало подих.

Вона жодного разу не побачила обличчя чоловіка. Лише очі. І чомусь була впевнена, що вони справжні.

— Схоже, тобі справді потрібна відпустка.

Софі наздогнала її вже біля турнікетів.

— Якщо ти зараз скажеш, що виглядаю жахливо, я образюся.

— Не скажу. Бо це буде комплімент.

Емілі тихо засміялася, хоча сміх вийшов вимушеним.

— Я погано спала.

— Через той артефакт?

— Не знаю...

Вона не хотіла розповідати подрузі про дивний сон. Це звучало настільки безглуздо, що вона й сама навряд чи повірила б у таку історію, почуй її від когось іншого.

Вони вже майже зайшли до будівлі, коли біля входу різко загальмувало кілька чорних позашляховиків. Дверцята відчинилися майже одночасно, і на подвір’я швидко вийшли люди в однакових темних костюмах.

— Це ще хто? — тихо пробурмотіла Софі.

Емілі лише знизала плечима, але вже за кілька секунд із музею вибіг професор Гарріс. Його обличчя було неприродно блідим.

— Емілі, ходімо зі мною.

— Що сталося?

— Учорашній артефакт...

Він ковтнув повітря, ніби йому важко було вимовити наступні слова.

— Він зник.

Тим часом за незліченну кількість світів від Землі Джеймс виходив із зали ради з дедалі важчим відчуттям тривоги. Слова брата не давали йому спокою: пророцтво, дівчина з іншого світу, Орден Попеляних.

Усе це було схоже на дитячі казки, які матері розповідали малюкам перед сном. І все ж Серце Імперії не могло брехати.

— Ваша Високосте.

До нього швидко підійшов один із капітанів варти.

— Ми отримали повідомлення з Північного рубежу.

— Кажи.

— На місці стародавніх Воріт зафіксовано спалах магії.

Джеймс різко зупинився.

— Наскільки сильний?

— Достатній, щоб розбудити всі охоронні руни.

Це вже було серйозно. Стародавні Ворота не працювали майже тисячу років. Після Великого Розлому вони залишалися лише пам’ятником давно минулої епохи. Якщо там з’явилася магія, значить, хтось або щось намагалося відкрити шлях між світами.

— Підготуй загін.

— Уже.

— Нікого не попереджай. Ми вилітаємо через годину.

Капітан схилив голову й поспішив виконувати наказ. Рейгар, який мовчки слухав розмову, лише важко зітхнув.

— Я вже починаю сумувати за тими часами, коли найбільшою проблемою були гірські тролі.

— І вони теж скоро здадуться дрібницею.

Джеймс говорив спокійно, але сам не помітив, як стиснув кулак. Його дракон знову заворушився, цього разу сильніше, наче відчув наближення чогось давно забутого.

Емілі

Підвал музею був заповнений поліцейськими, криміналістами та співробітниками служби безпеки. Усі говорили одночасно, переглядали записи камер, фотографували порожню скриню, але жоден із присутніх не міг відповісти на головне запитання: як міг зникнути артефакт із приміщення, яке всю ніч залишалося зачиненим?

— Камери вимкнулися рівно о другій сорок дві, — пояснював один із техніків. — Через сімнадцять секунд вони знову запрацювали.

— І за цей час медальйон просто... випарувався? — недовірливо перепитала Емілі.

— Саме так.

Вона підійшла до скрині. На чорному оксамиті залишився лише тонкий шар попелу. Нахилившись ближче, Емілі помітила, що попіл був дивним — він мерехтів, наче містив у собі крихітні золоті іскри.

— Не торкайтеся! — різко вигукнув один із чоловіків у костюмі.

Але було запізно.

Щойно пальці Емілі торкнулися попелу, по всьому її тілу прокотилася хвиля холоду. Світ навколо здригнувся. На коротку мить вона перестала чути голоси людей. Перед очима промайнуло незнайоме небо, два величезні місяці та чорні гори. На краю високої скелі стояв чоловік поруч із драконом, настільки великим, що його крила затуляли половину горизонту.

Чоловік повільно повернув голову.

Навіть із такої відстані Емілі побачила його очі.

Золоті.