Розділ 1 Дівчина, яка не вірила в долю

Лос-Анджелес повільно занурювався у вечір. Сонце вже сховалося за обрій, залишивши після себе помаранчево-фіолетові відблиски, що розчинялися у дзеркальних фасадах хмарочосів. Місто жило звичним життям: автомобілі нескінченним потоком заповнювали автостради, перехожі поспішали у своїх справах, а неонові вивіски поступово витісняли природне світло. Для більшості це був звичайний кінець робочого дня. Для Емілі Картер — лише черговий вечір, проведений серед пилу стародавніх артефактів.

Вона вже давно перестала рахувати години, проведені в музеї. Археологія була не просто професією чи захопленням. Вона стала способом утекти від реального життя. Стародавні цивілізації не ставили незручних запитань, не зраджували і не зникали без пояснень. Їх можна було досліджувати, аналізувати й поступово відкривати таємниці, які вони зберігали століттями. Люди ж були набагато складнішими.

— Якщо ти ще хоч трохи посидиш над цим манускриптом, то він сам почне перекладатися, — пролунав знайомий голос.

Емілі навіть не підняла очей.

— Було б непогано. Тоді я нарешті закінчила б диплом.

Навпроти неї стояла Софі Морган із двома стаканчиками кави в руках. Вона працювала в тому ж музеї, але, на відміну від Емілі, ніколи не дозволяла роботі поглинути себе повністю. Софі любила життя в усіх його проявах: шумні вечірки, подорожі, нові знайомства й пригоди. Вона постійно жартувала, що їхня дружба тримається лише тому, що вони врівноважують одна одну.

— Я принесла тобі лате, — сказала Софі, ставлячи стаканчик на стіл. — І це остання кава, яку ти сьогодні вип'єш.

Емілі нарешті відклала пензлик і вдячно посміхнулася.

— Ти серйозно думаєш, що можеш мене контролювати?

— Ні. Але хоча б спробувати варто.

Дівчата тихо засміялися. Подібні розмови стали для них майже ритуалом. Софі постійно намагалася витягнути подругу з музею, а Емілі щоразу знаходила нову причину залишитися ще хоча б на годину.

— До речі, — Софі зробила ковток кави й уважно подивилася на подругу. — Ти пам'ятаєш, що завтра субота?

— І що?

— Нормальні люди у вихідні відпочивають.

— Археологи не нормальні люди.

— Саме цього я й боялася.

Емілі лише усміхнулася. Вона звикла до того, що Софі постійно дорікала їй через надмірну відданість роботі. І, якщо бути чесною із собою, подруга мала рацію. Після смерті батьків п'ять років тому вона майже повністю відгородилася від світу. Усе її життя тепер складалося з університету, музею, книг і нескінченних досліджень. Це було безпечніше, ніж знову когось втратити.

— Знову задумалася? — тихо запитала Софі.

— Просто втомилася.

— Ні, Ем. Ти не втомилася. Ти просто перестала жити.

Ці слова боляче влучили в ціль. Емілі опустила погляд на старовинний сувій, роблячи вигляд, що уважно розглядає незнайомі символи. Вона не хотіла продовжувати цю розмову. Не тому, що Софі помилялася, а тому, що була занадто близькою до правди.

Саме в цей момент двері лабораторії відчинилися, і на порозі з'явився професор Девід Гарріс. Зазвичай спокійний і врівноважений, сьогодні він виглядав схвильованим.

— Емілі, мені потрібна твоя допомога, — сказав він без звичних привітань.

— Щось трапилося?

— Кілька годин тому до музею доставили артефакт. Ми не можемо визначити ні його походження, ні матеріал, із якого він виготовлений. Я подумав, що тобі буде цікаво на нього поглянути.

Емілі трохи здивувалася. Професор не мав звички турбувати співробітників через дрібниці. Якщо він особисто прийшов за нею, значить, знахідка справді була незвичайною.

— Уже йду.

Вона вимкнула настільну лампу, взяла блокнот і попрямувала за професором. Софі лише багатозначно похитала головою.

— Не засиджуйся до ранку.

— Постараюся.

Вони спустилися службовими сходами до підземного сховища музею. Тут завжди було прохолодніше, а повітря пахло каменем, старим деревом і пилом. У невеликій кімнаті вже чекали двоє незнайомих чоловіків у дорогих темних костюмах. Їхній вигляд більше нагадував співробітників спецслужб, ніж науковців.

Посеред кімнати стояла масивна чорна скриня, поверхня якої була вкрита дивними візерунками. Емілі одразу нахилилася ближче. Символи здавалися незнайомими, але водночас викликали дивне відчуття, ніби вона вже бачила їх колись дуже давно. Хоча це було неможливо.

— Відкривайте, — тихо сказала вона.

Коли кришка повільно піднялася, у кімнаті запанувала така тиша, що було чути навіть шум вентиляції.

На темному оксамиті лежав медальйон із чорного металу. У самому центрі виблискував рубін насиченого багряного кольору, а навколо нього кільцем обвивався дракон, виконаний із неймовірною майстерністю. Здавалося, варто лише відвести погляд — і він оживе.

Емілі простягнула руку, сама не розуміючи, чому її так непереборно тягне до цього артефакту.

Щойно кінчики її пальців торкнулися холодного металу, рубін спалахнув сліпучим золотим світлом.