Розділ 16. Олександр

Олександр

До вечора я вже ходив по офісу, як звір у клітці. Хотів відволіктися — не міг. У голові крутилося одне ім’я. Саша. Ілля. Саша. Ілля.

І з кожною хвилиною мене розривало все сильніше. Мене трясло — у грудях горіло, ревнощі змішувалися з тривогою, немов у жилах кипіла гаряча кров. Я думав про те, як вона працювала всю ніч, як втомилась, як могла впасти прямо у тому клятому офісі. А потім — удар: її забрав Соболь. І я не там. Я не з нею.

Я вийшов у коридор, щоб випити води, коли почув знайомий звук її кроків. Швидких. Нерівних. Ніби вона тікала. Від чого? Від страху? Від когось? А раптом за нею хтось справді стежить? ці справи її батька, її прізвище — все це тягне небезпеку, і я відчув, як холод пробіг по спині.

Коли вона підняла очі й побачила мене — погляд обірвався, ніби наткнувся на стіну.

Ми зупинилися перед моїм кабінетом. Двоє людей, яким давно пора було пройти повз… але ні. Ми стали перед одним місцем, як два полюси, що знову зійшлися.

— Чого ти тут? — перше, що зірвалося з моїх вуст. Грубо. Зайво.

— А тобі що до того? — її голос різкий, але втомлений. — Це не твоя справа. — Усе, що стосується тебе — моя справа. 

— Ні. Не тепер.

Це "не тепер" било сильніше, ніж куля.

— Я чув, тебе додому підвозив… — я ковтнув повітря, бо ім’я застрягло в горлі. — …якийсь Ілля.

— І що? — вона ледь махнула рукою. — Він просто допоміг. 

— Просто? — я відчув, як ревнощі піднімаються до горла. — Ти працюєш до ранку, ледь стоїш на ногах, а він...

— А ти? — перебила вона. — Де був ти?

Я замовк. Вона влучила.

— Я хвилювався! — вирвалось нарешті. — Ти навіть не уявляєш, як!

Вона хотіла щось відповісти, але раптом її обличчя змінилося. Очі затуманилися. Вона схопилася за стіну.

— Саша? — я одразу ступив уперед. Вона зробила крок назад, але ноги підкосилися.

— Саша!

Її тіло хитнулося — я ледве встиг підхопити. Вона була гаряча, дихала важко, майже непритомна. Мене накрило панікою — справжньою, дикою. Мені здалося, що вона просто тоне в моїх руках.

— Тихо… я тут, — прошепотів я.

Я підняв її, притискаючи до себе, як щось крихке. Серце билося, наче вибиваючи двері. Відніс у свій кабінет. Поклав на диван. Вона заплющила очі. Я не дихав, поки дивився на неї. Мені здавалося, що якщо кліпну — вона зникне.

— Саша, поглянь на мене, — я торкнувся її щоки. 

— Чуєш?

Вона розплющила очі, але виглядала так, ніби її вирубило зсередини.

Лікар прийшов швидко. Ми кілька разів перехопилися поглядами — він бачив, як я тримаюся тільки на злості й страху.

— Що?

— Сильне виснаження, — сказав. — Стрес, недосип, голод. Їй треба відпочити, поїсти і воду. Вона добу майже нічого не їла.

Він пішов. Я залишився.

— Ти що, знущаєшся? — я не стримався. — Навіщо ти себе так вбиваєш?! 

— Не кричи… — вона відвернулася. 

— Я не кричу! Я… — я провів руками по волоссю. 

— Я не можу бачити тебе такою. Це зводить мене з розуму.

— Я роблю те, що повинна, — вона сіла, опираючись на руку. 

— Я відповідаю за холдинг. 

— Це не означає, що ти маєш падати від утоми. 

— А ти? — її погляд впився в мене. — Ти сам живеш так. Ти сам гориш у цьому. 

— Але ти… ти інша. 

— Чому? Бо я дівчина? 

— Бо я тебе люблю, чорт забирай!

Тиша.

Вона повільно встала. Хитнулася, але встояла, вперта до останнього.

— Я не можу зараз слухати це… — вона труснула головою. — Не можу. Вона боялася, що зламається прямо тут, переді мною.

Я ступив до неї.
Вона — назад.

— Ти боїшся сказати правду? — прошипів я. 

— Бо твій батько.

— Не чіпай його. — Він зруйнував мою родину. Він зруйнував нас! — слова вирвалися. — Він забрав у мене все! 

— А я також — я його частинка! Я його донька! — крикнула вона так, що в мені все опало. — І ти ніяк не можеш це прийняти!

Вона розвернулась і пішла до дверей.

— Саша, почекай! Куди ти йдеш? Ти тільки що ледве стояла! — мої слова билися об її спину, але вона була непохитна, наче камінь.

Вона не озирнулася.
Навіть не зупинилася. Двері зачинилися.

Я залишився стояти посеред кабінету. Ніби мене вдарили кулаком у живіт. Повітря зникло. Ноги підкошувалися. Стіл. Стілець. Диван, на якому хвилину тому лежала вона.

Все стало чужим.

Я ходив по кабінету нервово, швидко.
У голові — її голос: "я його частинка, я його донька".

— Чорт, — я вдарив по столу.
Пальці заболіли. Але всередині — ні.