Розділ 15. Олександр

Олександр

Я лежав у ліжку всю ніч, думав про Сашу. Скільки часу пройшло — а я зрозумів одне: я досі її кохаю. Я досі хвилююся за неї, досі ревную. Ці почуття не згасають. Я досі хочу, щоб вона була моєю. Вона — перше, найбільше кохання. Жодну жінку у світі я не хотів так, як її. Тільки її. І я буду за неї боротися.

Стукіт у двері.

— Ти ще не прокинувся? — запитала мама.

— У мене ще є час до вечора, — я піднявся з ліжка й пішов до гардеробу шукати футболку.

— Так, але ти забув, що тобі потрібно вирішити деякі справи.

— Ні, в мене все під контролем. І так, про смокінг я не забув, — одягнув футболку й став напроти неї.

Мама подивилася на мене кілька секунд — пильно, так, ніби бачить щось, що я ховаю.

— Внизу на тебе чекають.

Я кивнув.

Мама розвернулася й уже в коридорі кинула:

— І це я не про смокінг.

Я вже знав, хто там. Женя. Він завжди повинен доповідати мені про справи, що стосуються Саші.

Я спустився вниз.

— Доброго ранку, Добровольський, — ми потисли руки.

— Ну що там, Женя?

— Зразу до справи? Уже забув про свого друга?

— Женя, наступного разу. Сідай.

Ми сіли за стіл.

— Розказуй. Саша…

— А, так. Саша майже всю ніч працювала в офісі. Вийшла під ранок, була дуже втомлена, напевно, завалена справами холдингу. Додому її відвіз Ілля Соболь…

— Інформацію про нього, — перебив я.

— Немає.

— Що означає "немає"? Досьє має бути в мене на столі.

— Вибач, Саша, але я не можу займатися всіма справами. У мене сім’я.

— Признач когось. Передай якісь інші справи. Але цією справою маєш займатися ти.

— Добре… Слухай, що з тобою останнім часом?

— Все добре. Вибач. Мені пора в офіс.

По дорозі до офісу я довго думав, хто такий той Ілля Соболь. І чому, до біса, він поруч із нею. Спершу мене накрило не ревнощами — ні. Спочатку я хвилювався. Вона працювала всю ніч, одна, у цих холодних кабінетах, серед паперів і людей, які тільки й чекають її помилки. Мене стискало всередині — думка про те, що вона виснажена, що бере на себе забагато, що тепер ув’язана у справах, які можуть її спалити, як багаття.

Я уявляв, як вона сидить за столом, схилившись над документами, як тримається за голову, бо втома давно перейшла межу. Мені хотілося просто забрати її звідти, забрати силоміць, посадити в машину.

А вже потім… потім у мені піднялося інше. Гостре. Гаряче. Ревнощі, від яких у грудях стало тісно. Бо чому саме він її віз додому? Чому він був поруч, коли її очі злипалися від перевтоми, а не я? Я стискав кермо так, що побіліли кісточки пальців. Мене трусило від того, що чужий чоловік бачив її такою втомленою, беззахисною, тою, яку я мав би берегти. І чим ближче я під’їжджав до офісу, тим більше всередині наростало гаряче, колюче бажання забрати її з усіх цих людей. Закрити, сховати, повернути собі.

Бо вона — моя. І я не дозволю нікому стояти поруч із нею там, де повинен стояти я.
 

Саша

Я вирішила попрацювати в холдингу — виявилося, там ще купа невирішених питань і справ. Я довго сиділа над документами й не помітила, як минула ніч. Уже світало, коли в двері мого кабінету постукали.

Я підняла голову.

— Так? — зайшов Ілля.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитала я, бо було пізно, робочий день давно закінчився, і я була впевнена, що в офісі, окрім охорони, нікого немає.

— Та так… потрібно було заїхати за одним документом. А тобі не час додому? Ти дуже втомлена. Усю ніч не спа

Я поглянула на годинник.

— Стільки справ… Я запрацювалася. А ще цей вечір сьогодні… Треба швидше розгребти ці питання, — я потерла скроні, пальці тремтіли від напруження й недосипу.

— Я думаю, тобі краще поїхати додому. Виспатись, відпочити. А завтра ми разом продовжимо.

Я кивнула й закрила ноутбук.

— Якщо ти не проти, я тебе підвезу.

— А… так. Я ж не сказала дядькові Богданові. Треба якось вирішити це питання.

— Я все зроблю, — він зняв із вішалки моє пальто й допоміг мені одягтися.

— Я чекатиму внизу.

— П’ять хвилин — і я буду.

Коли ми їхали, я відчувала, як мене тягнуло в сон, але всередині все ще кипіло від перенавантаження.

— Приїхали, — сказав він.

— Ілля… дякую тобі велике за все.

— Я завжди до ваших послуг, пані Абраїмова.

— Я піду. Бувай.

Я закрила двері й пішла до будинку. У вітальні було порожньо — ні душі. Це й не дивно: всі спали.

Я піднялася до себе і буквально впала на ліжко.