Розділ 14. Саша

Саша

Вийшовши з батькового кабінету, я пішла до своєї кімнати, але тут помітила відчинені двері до бабусиної й дідусевої спальні. Я постукала.

— Так, заходьте, — почувся голос 

— Бабусю, все добре?

— Так, проходь, — вона сиділа на краю ліжка й тримала в руках якусь коробку. Потім дістала звідти намисто — дуже красиве, старовинне, з каменем, що світився теплим відтінком.

— Це для тебе, — вона зробила паузу, наче набиралася сил.

— Ми з твоїм дідусем хотіли подарувати його тобі в той день, коли ти вперше триматимеш свого первістка на руках. Ми мріяли про це ще з твого народження… ще тоді, коли вперше взяли на руки нашу маленьку крихітку.

Бабуся перевела погляд на мене. Її очі виблискували від стриманих сліз.

— Ми завжди мріяли про донечку, але доля не подарувала нам цього щастя. Потім твоя мама народила двох синів… і раптом з’явилася ти. Найцінніше, що ми маємо. Ти була такою, як я уявляла: темненька, жвава дівчинка, бігала по нашому двору — така красива, така ніжна.

Вона видихнула й протягнула намисто.

— Пройшло багато часу. Ми з дідусем вирішили, що подаруємо його тобі зараз, адже не знаємо, що чекає попереду.

— Бабусю… я не можу, — я розгублено похитала головою.

— Але це вже твоє. Бережи його.

Я взяла намисто, відчуваючи дивну вагу — не каменю, а історії нашої родини.

— Дякую вам… я завжди берегтиму його, — прошепотіла й відчула, як сльоза скотилася щокою.

Ми обійнялися. У кімнату зайшов дідусь. Я перевела на нього погляд. Ми подивилися одне одному в очі. Він сів біля нас.

— Ми хочемо, щоб ти знала: ми дуже сильно любимо тебе. Що б не трапилося, ми завжди будемо поруч і на твоєму боці.

— Я теж вас дуже люблю, — голос тремтів.

У цей момент у кімнату зайшов батько.

— Сашо, не хочу переривати, але через годину тебе чекають у холдингу. Я тебе відвезу.

— А, так… добре.

Я зайшла до своєї кімнати, сховала подарунок бабусі й дідуся, швидко прийняла душ, одягнулася й вийшла з будинку. Мені відчинили двері машини, я сіла. Ми їхали в тиші.

— Завтра вечір у Добровольських — батько нарешті порушив мовчанку.

— Уся наша родина має бути там. І тепер ти — теж.

— Це обов’язково?

— Доню, — він перевів погляд на мене, — якби це не було так важливо, я б навіть не казав.

— Я все розумію… іншого виходу немає.

— Ніяк, — коротко відповів він.

Я похитала головою, подивилася на батька, а потім у вікно. Його голос далі звучав спокійно, впевнено, але в мені щось тиснуло й душило. Він розповідав про справи, про мої обов’язки. Їх було чимало, і я розуміла: відтепер більша частина мого життя належатиме холдингу. До Америки найближчим часом я точно не повернуся. 

Ми приїхали до офісу. Вийшли з машини й підійшли до дверей. Нас зустрів молодий чоловік, якого я бачила вперше.

— Я маю їхати у справах, — сказав батько. — Ілля тобі все покаже.

— Ілля, — він простягнув руку.

— Олександра, — я відповіла, відчуваючи його теплий і трохи затриманий потиск.

— Приємно познайомитися. Ну що ж, прошу, — він витягнув руку, вказуючи на двері, і його усмішка була надто уважною.

Ми йшли великими коридорами. Він легко, ніби між іншим, пояснював, де що знаходиться, але час від часу його погляд ковзав на мене довше, ніж личило б просто «екскурсоводу».

— А ось і ваш кабінет, — він відчинив великі чорні двері.

Просторий, неймовірно красивий кабінет з панорамними вікнами. Перше, що кинулося у вічі, — сімейне фото: тато, мама, Гліб, Ден і я.

— Усі речі приберуть, як тільки ви скажете, — тихо промовив Ілля, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ні, не потрібно. Я сама все зроблю.

— Сашо, батько просив, щоб ми подбали про це замість вас, — він злегка нахилив голову.

— Я впораюся, — відповіла я вперто, хоча в душі мені стало трохи тепло від цієї турботи.

— Найнеобхідніші папери — на столі. Поруч з вашим кабінетом — секретарка. Якщо будуть питання, звертайтеся.

— Дякую, Ілля.

Він кивнув, але не поспішав іти.

— Тоді я… піду, — нарешті промовив він.

— Зачекайте, — я сама здивувалася, що мене раптом вирвалося. — Де я можу вас знайти?

Він усміхнувся кутиками губ, і в очах спалахнуло щось іронічне.

— Мій кабінет — по коридору праворуч. Я завжди там. Для вас — точно завжди.

Я відчула, як щось ніби защеміло під грудьми.

— О, добре… Дякую за цю екскурсію. Сама я б тут точно заблукала.

— Думаю, ви б знайшли шлях, — він зробив паузу, уважно дивлячись на мене. — Але все одно… приємніше, коли є хтось, хто може провести.