Розділ 13. Олександр

Олександр

Прокинувся рано. Згадувати й думати про те, що було вчора, я не хотів. Просто… відкинув усе, ніби цього й не було.

Спустився на сніданок.

— Олександре! — крикнула мама.

Я одразу впізнав цей мамин тон — холодний, наче лезо, і такий, що готує до неприємної розмови.

— Як ти міг учора так зникнути? — її голос уже набирав сили.

— У мене були серйозні справи.

— Ти залишив нас із Діаною самих.

— Мені потрібно було в офіс.

— Ти поставив нас у скрутну ситуацію, — продовжувала мама.

— Мам…

— Нічого не хочу чути.

Це звучало підозріло.

— Щось ще? — подивився на її обличчя — рівне, без емоцій, але в очах було щось приховане.

— Так, — раптом посміхнулася. — Вечір зустріч який буде на наступному тижні.

— Так?

— Ти підеш туди з Діаною.

— Ні, — твердо сказав я.

— Що значить "ні" ?

— Так значить.

— Це не обговорюється. Або вона буде поруч на вечері, або завтра… ти мене зрозумів. Я знаю, як для тебе це важливо.

— Мамо…

— Так, синку. Пішли снідати.

Я промовчав. Не хотів перечити. Цей вчір  не був таким важливим, як завтрашня ніч. Завтра… я стану офіційно главою батькового сімейного клану. Не просто зустріч, а момент, коли кожен у залі дивитиметься на мене й чекатиме, чи зможу я тримати владу в руках. Там будуть усі.

Я пройшов до столу, за яким уже сиділа сестра й мама. Ми почали снідати.

— Мам, ти була в ательє?

— Так, сукні готові. Я пришлю когось їх забрати.

— Саша, якщо тобі цікаво, для вечора все готово. І твій костюм — теж.

— Так, дякую.

— Що з тобою? — Ліка дивилася на мене пильно. — Учора вибіг з дому як ненормальний, сьогодні зранку якийсь дивний.

— Все добре. Просто багато справ.

— Проблеми?

— Ні, все добре.

— Про Діану думаєш?

— Ліка…

— Все ясно, — кинула вона з ледь помітною посмішкою. — Я поїду до коханого. Вирішимо дату весілля.

Ні. Я не думав про Діану. В голові була лише одна людина. Її очі. Її голос. Її тінь у моїх спогадах.

— Дякую за сніданок. Мені час в офіс.

Приїхавши, одразу зачинився в кабінеті. Хотів закінчити всі справи до завтрашнього вечора.

У двері постукали.

— Так, — підняв очі.

— Саша… — у кабінет зайшов Женя.

— Говори.

— Ти тільки заспокойся… ця інформація ще не підтверджена.

— Женя, це не заспокоює. Кажи, — мій голос став різким.

— Саша... вона… тепер теж у справах.

— Що? — я піднявся з-за столу.

— Кажуть, вона повністю одна візьме під контроль офіс та всі акції батька й братів.

— Бізнес легальний? — запитав із тривогою.

— Так, але…

— Але?

— Він частина їхнього ринку.

— Ти розумієш, що кажеш?

— Так. По суті, вона вже однією ногою в цих справах. І досить серйозно.

Як вони на це наважилися? Вони що, зовсім не розуміють, у що її втягнули? Вона не знає, що цей світ — це пастка, з якої не вибратися без крові…

— Чорт! — кулак упав на стіл.

Коли справа стосується її безпеки, я втрачаю контроль. Мене не цікавить нічого. Моя єдина мета — вберегти її. Навіть ціною моєї імперії.

— Пристав моїх людей. Нехай стежать за нею завжди. В офісі, вдома, всюди! Я хочу знати кожен її крок.

— Саша, ти сам розумієш, що це нереально? У Абраїмових купа охоронців. Якщо вони зрозуміють, що ти за нею стежиш…

— Ти зробиш так, щоб ніхто не дізнався. Знайди найкращих. У тебе є один день.

— Добре. Зроблю все, що зможу.

— Все... Можеш іти.