Розділ 12. Саша

Саша

Після сніданку всі розійшлися по своїх справах. Я знала, що ця розмова неминуча. Повільно піднялася на другий поверх і постукала в знайомі двері. Кабінет батька. Колись я боялася цього місця — воно завжди здавалося мені надто серйозним, надто дорослим.
А тепер... я відчувала, що йду туди не дитиною.

— Заходь.

У кабінеті пахло деревом, шкірою й недопитим віскі. Батько сидів у кріслі біля вікна, дивився кудись у двір. Його спина здавалася ще ширшою, ніж я пам’ятала. Сильною, але... втомленою. Погляд, коли я зайшла, — як погляд генерала, що бачить свою доньку перед боєм.

Я зачинила двері.

— Можна?

— Звісно. Сідай. — він жестом показав на крісло навпроти.

Я сіла, мовчки. Дихання стало важким. Тут, у цьому кабінеті, завжди було більше, ніж просто повітря

— Я радий, що ти вдома. — сказав він.

— Я теж. — відповіла я, хоч і знала, що це — не про дім.

Батько зняв окуляри, подивився на мене прямо.

— Сашо, сьогодні я говоритиму з тобою не як з донькою. А як з частиною... цієї справи.

Пауза.

— Ти повинна знати: Дмитро Добровольський... мертвий.

Я стиснула пальці на колінах.

— Що... його... вбили?

— Снайпер. Серед білого дня. Це було не випадково. Це - сигнал.

Я відчула, як холод повзуче проходиться по спині.

— Це була публічна страта, Сашо. І вона не залишить світ таким, як був.

— Нас підозрюють. — сказав батько рівно.

— Нас підозрюють? — голос мій став голосніштм, але чітким.

— Нас завжди підозрюють. Але зараз... це більше. Це початок.

Я мовчала. Батько дивився у вогонь каміну, який вже давно погас, але думками він, здається, бачив полум’я.

— Вони думають, це ми...

— Їм не потрібно думати. Їм потрібно мати привід. Вони отримали його.

— Вони рухаються. Їм потрібна війна. А привід є. Вони хочуть знищити все.

Він знову повернувся до мене:

— Саша, я все життя намагався тримати тебе подалі від цього. І все одно… воно тебе наздогнало.

— Я знаю. — відповіла я, дивлячись прямо йому в очі.

— Я не хотів цього для тебе. Все життя — ховав, тримав осторонь, посилав далеко. Але більше цього зробити не можу. Це — наше життя. І тепер... твоє.

Я ковтнула повітря.

— Що ти від мене хочеш?

Він підняв погляд. Вперше за весь час — м’який, батьківський, але з чіткою силою.

— Я передаю тобі "Саф-Холдинг".

— Що?..

— Це повністю легальна структура. Бізнес. Реальний. Без крові. Без тіней. Він твій.

Я витріщилась на нього, не вірячи до кінця.

— Навіщо?

— Ти повинна мати силу. Вплив. Але не через пістолет, не через шантаж. Через власну вагу. Через владу, яку поважають не тільки в мафіозному світі, а й у державному.

Пауза.

— Ти станеш обличчям. Голосом. Захистом. Це твоє поле. І тільки ти можеш зробити його сильнішим.

Я ледь чутно видихнула.

— Я не знаю, чи готова.

— Я знаю, що готова. Бо світ не питає, чи готові ми. Він просто кидає нас в бій.

— А війна?

— Вона вже почалася. Просто ще не пролилося досить крові, щоб усі це зрозуміли.

Я мовчала. Думки змішались: Добровольський, Олександр, нічна розмова з Романом, поранення, спогади про дитинство — і тепер це. Влада. Реальна. Відповідальність.

Батько підвівся. Обійшов стіл. Став поруч.

— Я хочу, щоб ти знала одне. Я тебе ніколи не залишу. Але тепер — ти маєш стояти поруч. Не за мною. Не позаду. Поруч.

— Ти віриш у мене?

— Я знаю тебе. І цього більше, ніж віра.

І тоді я просто сказала:

— Добре. Я приймаю. Але грати за правилами вже не вийде, правда?

— Правила вигадують ті, хто вмирає першим. Ми — виживаємо.

— Я з вами. — сказала я

І він поклав руку мені на плече. Ту саму, що колись тримала мою маленьку долоню. Ту саму, яка тепер віддавала мені цілий світ.