Розділ 11. Саша

Саша 

— Саш...

— Рома, вибач, я дуже втомилася. Піду в кімнату.

Я вирішила залишитися. Була пізня година, шукати, де переночувати — вже не мало сенсу.

— Так, звісно...

Я повільно пішла. Поранена нога боліла, кожен крок давався важко.

— Саша, — гукнув Роман.

Я зупинилася на сходах і озирнулася.

— Вибач... за все, що сталося.

— Рома, все добре. Справді. Я просто хочу відпочити.

— Так, надобраніч.

— Надобраніч...

Я зайшла в кімнату й оперлася на двері.

— Боже... Що я наробила? — тихо прошепотіла собі.

У голові все ще був Олександр. Його очі. Його рана... Я бачила, як тече кров, а він стоїть, мовчить, дивиться крізь мене. Як я могла бути такою... байдужою? Чому серце стискається, коли згадую його голос? Його біль?

Я лягла. Заснула не від спокою, а від втоми — фізичної, моральної. Ночі не було. Лише тривога.

О 6-й ранку я прокинулася. Вирішила: чим швидше поїду — тим краще. Прийняла душ, переодяглася. Написала дядькові Богдану. Він швидко відповів: уже їде. Я одягнула кросівки — і відчула гострий біль у стопі.

— Чорт... — прошепотіла.

Рана була не глибока, але місце — вразливе. Кожен рух — мов би по живому.

Я зібрала валізу. Намагалася не шуміти. Спускала її сходами — важко, обережно.

— Саша? Що ти робиш? Дай, я сам.

— Добрий ранок. Не знала, що ти вже прокинувся...

Роман підійшов, мовчки взяв валізу, спустив на перший поверх, тоді поглянув на мене:

— Вже їдеш?

— Так... Дядько Богдан скоро буде тут.

— Навіть не попередила.

— Рома... після вчорашнього... Я не можу залишитися.

— Саша, я хочу, щоб усе залишилось як було. Щоб ми залишались друзями. Як раніше.

Я вдихнула. Посміхнулась. Вперше щиро.

— Не хвилюйся, все добре.

— Поснідаємо?

— Насправді, я не проти.

Ми снідали мовчки, час від часу згадуючи про клініку в Америці, мої справи, мої плани. Я вже готувалась виходити.

— Ну що ж, мені час. Дядько Богдан вже ось-ось буде.

— Якщо що — я завжди поруч.

— Знаю.

— Валізу я сам. Не сперечайся.

Я й не збиралась. І так ледь трималася на ногах. Він поставив валізу до машини. Дядько Богдан приїхав швидко.

І ось — я вдома. 10 років. 10 довгих років я не була тут. Будинок... не змінився. Мов чекав. Я знала, що рідні не сплять. Що чекають мого дзвінка, аби приїхати в аеропорт. Але я вирішила — сюрприз.

Я постукала.

Двері відчинилися. На порозі — дідусь Олександр.

— Сашуня?!

— Дідусь! — я кинулась в обійми.

— Сонечко моє, як ми тебе чекали... Як я скучив, моя маленька дівчинка.

І тут у передпокій вийшла бабуся Варвара. Я підняла голову з плеча дідуся.

— Бабусю Варвара!

— Сашенька! Моя мила! Моя маленька! — вона підбігла й затисла мене в обіймах.

— Що ти тут робиш, красунечко наша?

— Сюрприз...

— Боже, яка ж ти гарна. Наша доросла дівчинка... — бабуся схлипнула. Сльоза скотилася щокою.

— Ей, ну-ну... — я витерла їй сльози.

— Пішли, тебе всі чекають!

Ми з дідусем і бабусею під руки пішли до вітальні.

Усі там. Тато говорив по телефону біля вікна. Мама сиділа на дивані, розмовляла з Деном. Гліб — поруч із вагітною дружиною Анною.

Соломійка за столом — щось викладала на тарілку разом із тіткою Тамарою.

Мої найрідніші...
Я завмерла на порозі.

Мама обернулася, побачила мене.

— Сюрприз.

— Сашка, доню! — вигукнула мама, і в ту ж мить її руки обійняли мене так, ніби вона боялася знову відпустит.

— Ти навіть не уявляєш, як ми сумували, наша рідненька, наша світла зіронька...

Вона гладила мене по спині, по волоссю, торкалася щік — мов перевіряла, чи це справді я.

— Я рахувала дні. Щодня думала про тебе..Бабуся молилася, щоб ти була щаслива.

— Нарешті! — Ден міцно обійняв мене ззаду.

— А то ми вже думали, що треба квитки в Америку брати, бо сама ніяк.

— Ти тільки подивись, скільки всього наготувала тітка Тамара. Навіть на мій день народження стіл був скромніший! — пожартував він.

— Ну вже! — я вдарила його ліктем у бік.