Розділ 10. Олександр

Олександр

Роман завжди грав у чесність. Вірив у контроль. У правила. Але не зі мною. Не тоді, коли мова про мою сім’ю. Я нічого йому не зроблю я обіцяв. Просто поговорю. Так. Холодно. В очі. Я не можу це залишити. Це не мій стиль. Я не пробачаю зрадників. Ніколи.

— Я просто попереджу його, — сказав я.

— Добре... А що далі? Там озброєні люди. Вони можуть у будь-який момент... — Женя мовчки дивився на мен

— Вони не жартують.

— Вони мені нічого не зроблять. А якщо зроблять — ти сам знаєш, що буде далі. Я не залишу це без відповіді.

— Абраїмови теж у цій грі?

— Так. І більше того — він уже втягнув у свої справи Гліба.

— Це не дивно. Саме йому все перейде… Як тобі свого часу.

— Так. Але тепер і Денис у справах. Всі там. Глибоко.

— Все настільки погано?

— Не знаю. Але вже точно не ідеально.

— А Саша? — Женя запитав обережно.

— Вона… вона тут не випадково. Занадто вчасно. Занадто точно.

— Думаєш, її повернення не збіг?

— Женя, десять років. І тут вона з’являється. У той момент, коли все починає валитися. Ти сам подумай.

Я зітхнув. Серце билося важче. Я не знав, що саме, але щось не так. Я це точно з’ясую.

Я піднявся з крісла.

— Тобі час. Тебе Марго чекає. Я тебе викликав надто пізно. Не хочу, щоб вона мала до мене претензії, — ми посміялися.

— Ти до Вальхновського на базу?

— Так.

— Сам? — Я мовчав.

— Саша, візьми бодай пару охоронців.

— Ти ж знаєш: поки я офіційно не ввійшов у справи, я не хочу охорони.

— Але ви вже по вуха в них!

— Офіційно — тільки після зустрічі з старшими. Поки я — просто син.

— Женя, тобі час. — Я подивився на нього з вдячністю

— І будь обережний.

Він пішов. Я ще трохи постояв. І подумав про неї. Про Сашу. Про те, як вона з’явилась. Як мовчала. Як дивилась на мене, наче вперше.

Я поїхав сам. Без охорони. Просто сказав, що маю справу. Ніхто не сперечався.

Під’їхав до будинку після опівночі. Темно. Світло — лише в кількох вікнах. Охорона не спала. Вони мене впустили без проблем. Очевидно, Роман вже знав.

Я вийшов без зброї. З відкритими руками. Але тільки ступив на подвір’я —

Постріл.

Я не встиг зреагувати. Тільки відчув, як тепле щось розлилося по плечу. Тупий біль. Спека. Затуманення.

Я підняв погляд на камеру.

— Це що, такий прийом? — прошипів я крізь зуби.

Охоронець вискочив з автоматом. Позаду — Вальхновський. Його очі блищали від люті.

— Добровольський! Що за… Хто стріляв?!

Він обернувся до охоронця. Той знітився:

— Вибачте… Я подумав, що…

— Ідіот! — прошиптав я. 

Рома, прикрив обличчя руками. 

— Чорт забирай...

— Заходь у дім. Просто заходь.

Я ступив у хол. І відчув — щось не так. Повітря ніби стояло. Густе. Напружене. Електричне.

Це просто подряпина. 

Рома пішов "відчитувати" охорону. Я залишився сам. 

Я зробив кілька кроків. І побачив її.

Саша. Вона стояла біля розбитого панорамного вікна. Скло — під ногами. Тінь — на обличчі. Кров — на нозі.

Вона повернулась. І завмерла.

— Абраїмова, що ти тут робиш, чорт забирай?! — зірвався я.

Вона здригнулась. Зробила крок назад.

— Я… я вийшла. Був шум…

— Ти — в його домі!

— І що? — її голос уже був твердіший.

— Ти хоч розумієш, хто він?

— Розумію. І все одно я тут.

— Ви з ним?! — я не витримав.

— Що ти несеш?!

Вона стояла впевнено. Але я бачив — дихання збите. І… кров.

— Ти поранилась?

— Це не має значення. Сідай. Тебе поранили.

— Не торкайся мене!

— Я ветеринар, якщо ти забув. І я бачу, що з тебе тече — і як швидко.

Я глянув вниз. І тільки тоді помітив — її нога порізана. Глибоко.

— Це сталося, коли ти побачила мене?

Вона мовчала. А тоді — тихо:

— Так.

— Якою б не була ця історія, — вона вдихнула, — я не дозволю тобі стікати кров’ю.

Ми дивились одне на одного. Як вороги. Як ті, кому все ще болить.

Вона мовчки підійшла до комода. Взяла аптечку.

— Не рухайся. Я зроблю це швидко. — Її голос був сухий. Майже професійний. Але руки… руки тремтіли.

Я сів. І вперше за ніч — мовчки слухав.

Вона зашивала мені плече. А я бачив, як з її ноги повільно, крапля за краплею, стікала кров.

— Дай я… — я потягнувся до бинта.

— Я сама. 

Вона сіла поруч. Мовчки. Але близько.

Я обережно перемотував її стопу. Ніби боявся зробити гірше. Ніби не я щойно кричав.

— Це все, — прошепотіла вона. — Тепер відпусти.

— Не можу.

Вона відвернулась. Її плечі здригнулись.

— Ти з ним? — я ледве вимовив.

— Це не твоя справа.

Двері розчинились.

Увійшов Рома. Очі — лід. Погляд — скальпель.

— Що тут відбувається?

Ми підвели голови. Я — з бинтом. Вона — босоніж. З кров’ю на шкірі.

— Я попередив тебе, — сказав я Ромі. — Якщо ще раз полізеш у мої справи — я не буду таким чемним.

— І для цього треба було приходити поночі, під кулі?

— Можливо. Щоб ти зрозумів, що я не блефую.

— Хочеш війни?

— Хочу, щоб ти забув дорогу до моїх людей.

— Я не чіпаю твоїх.

— А наркотики? Зброя? На моїй території?!

Він обернувся до неї.

— Він змусив тебе це зробити? Допомогти йому?

Саша мовчала. Потім — різко:

— Ні. Я зробила це сама. Бо він поранений...

Я стиснув щелепу.

— Ти могла сказати, що знаєш його.

— Я не твоя власність, Рома. Ми друзі. Не більше.

— Вибач. — Його голос став нижчим. — Не мав права.

Саша кивнула. Подивилась на мене.