Розділ 9. Олександр

Олександр

Стук у двері.

– Так, – кинув я коротко. У кабінет зайшла секретарка. Очі нервово ковзнули по кімнаті.

– Олександре Дмитровичу, всі вже зібралися. Чекають вас у переговорній. Я підвівся, кивнув.

– Добре. Можеш іти. 

Погляд впав на досьє. Воно лежало переді мною, розкрите, мов рана. Я вибрав лише одне фото – її. Не як доньки ворога. Як людини, через яку досі не можу спати. Я сховав фото у верхню шухляду. Закрив її, наче двері, які ніколи не мав відчиняти. Досьє ж поставив до решти документів – як належить. Якби хто зайшов – подумав би, що я збираю інформацію про чергового ворога. А не про кохану.

Я вийшов. В коридорі тихо. Пахло кавою й порохом. Кроки вели мене до переговорної. Двері відчинилися самі.

– Олександре Дмитровичу, вітаємо.

– Вітаю, – сухо кинув я, сідаючи на чоло столу.

– Що ж, раз усі тут – обговорімо причину наших зборів.

Я зціпив зуби.

– Люди Романа Вальхновського почали рух через наші шляхи. Вчора ввечері було перевезено партію зброї на тисячі доларів – без нашого дозволу.

Старший із людей підвівся, кинув коротко:

– З ким він це зробив?

– Швидше за все – зі своїми союзниками. І... – він затнувся. – Абраїмови одні з них.

Абраїмови? Серце завмерло. В горлі пересохло.

– Повтори.

– Так, В’ячеслав Абраїмов. І є ще гірше – до його справ приєднався його старший син. Кажуть, він активно включився у бізнес батька. Можливо, це він усе й організував. Провокує нас.

– Інформація точна? – запитав я.

– Так. Він уже повністю втягнувся. Навіть молодший брат, кажуть, частково залучений.

Я опустив очі. Стис кулак. Це пов'язано. Пов'язано з батьком. З його смертю.

– Він чогось боїться, – сказав старший 

– Можливо. Але просто так ми це не залишимо, – вже голосно промовив я.

– Зброю вже перевезли. Вона на складах у покупців. Але є ще дещо… – Один із хлопців зиркнув на мене.

– Кажи.

– На наших територіях почали з’являтись наркотики. Продають їхні. Тихо, нишком. Це все також справа рук Вальхновського.

Тиша. Кожен переварював почуте.

– Думаю, спершу потрібно лише попередити його, – сказав найстарший.

– Тільки його. Бо доказів, що хтось інший причетний – у нас немає, – підтвердив інший.Я мовчки підвівся. Пальці нервово торкнулися срібного кільця на руці.

– Добре. Я сам поїду.

Погляди перетнулись. Хтось схвально кивнув. Хтось нервово зітхнув. А я вже знав. Це не буде просто розмова. Це буде попередження. Кров’ю. Усі поступово вийшли з кабінету. У повітрі зависла напруга, що не розвіялася навіть після закритих дверей. До мене підійшов Петро Іванович. Найкращий друг мого батька. Єдиний, кому той довіряв повністю. Єдиний, хто був поруч до самого кінця.

– Дмитре... – голос у нього був глухий, майже втомлений. – Ти ж знаєш, ми з твоїм батьком були близькі. Як брати. Я тримав його на руках, коли він помирав. І я тоді поклявся, що захищатиму тебе.

Він зупинився. Подивився мені просто в очі. Без страху. Без підлабузництва. Просто по-людськи.

– Я тебе прошу… нічого не роби. Не вбивай його. Він нам ще знадобиться. Повір, він ще може бути ключем. Його ще можна використати. Не час.

Я мовчав.Слова давили на груди.

Не вбивати?А як же батько?Як же те, що він міг бути причетним? Я стис кулак. Погляд мій упав на підлогу. Потім знову піднявся. Петро Іванович дивився мовчки. 

І я зрозумів. Він має рацію. Це ще не час. Це ще не кінець. Іноді ворога треба тримати ближче, ніж друга.

– Добре, дядьку Петро. – тихо сказав я.

– Я нічого не зроблю. Поки що.

Він кивнув.

– Я знав, що ти розумніший, ніж здаєшся.

А я лише повернувся до столу й подивився на ту саму шухляду, де сховане фото.

Іноді сила — це не постріл. А здатність стримати його.