Розділ 8. Олександр

Олександр 

Я не поїхав додому. Не зміг. Тим паче там була Діана.
Мама дзвонила багато разів. Я бачив екран, чув вібрацію, але... не хотів відповідати. Не міг. Знаєш, буває так — сидиш за кермом, а твоє тіло їде кудись… а думки — десь позаду. Далеко. Там, де її очі. Там, де її голос. Там, де «прощай», яке ніколи не звучало. Я сам не знав, куди їду. Просто… рухався..Мене тримало одне ім’я.

Саша...

Її обличчя досі стояло перед очима. Така сама. І зовсім інша. В очах — холод. Образа. Гнів. І біль. Біль, який я сам туди посадив. Я згадав про досьє, яке зібрав Женя. Тай вночі — термінова зустріч. Тому вирішив поїхати у офіс. Люди Романа Вальхновського почали рух. Скупчення, гроші, перевезення, охорона, наркотики. Це не випадково. Це — союзник В’ячеслава Абраїмова. Це — територія, яка перетинає мою. Так, це мертва тиша перед бурею. І він може бути причетний до смерті мого батька. Я хотів усе це обговорити з своїми людьми.

Я зайшов у кабінет. Завмер. Переді мною лежало досьє. На неї.

Я стиснув пальці на обкладинці. Дивився на нього, як на гріб. Ні, гірше. Це була правда — гола, як ніж. Зараз я дізнаюся, чим жила дівчина, яка була для мене всім. Найцінніша. Найнебезпечніша. Найбільший біль — і найбільше тепло. Я відкрив. Пальці здригнулись, коли торкнувся першого листка. Фото.

Вона.

Та сама усмішка. Але інша. Трохи доросліша, самотніша. Очі — в яких завжди було щось більше за тишу. Посмішка, за якою ховалася війна.

Вона така красива.

Під фото — аркуші. Звіти, виписки. Біографія. Я почав читати.

Вона жила в Маямі. Майже в центрі, але ніби осторонь.
Своя, і не зовсім. Вивчилась на ветеринара. Заснувала клініку.

"Засновниця клініки «StelVet» — Олександра Абраїмова. Спеціалізація: лікування та реабілітація травмованих тварин.”

Я ледь усміхнувся. Це була її мрія. Колись.
Коли ми ще були "ми". Вона витягувала кошенят з-під дощу й приносила до себе додому. А коли не могла — змушувала мене забрати їх. Вона була такою. Беззахисною — і непохитною. Я усміхнувся. Вона здійснила свою мрію. Без мене. Без нас. Але здійснила. І я був цьому радий. Вона вивчала англійську в університеті Маямі. Та давала уроки гри на фортепіано дітям.

Вона... грала неймовірно. Коли я згадав той вечір... Наша перша зустріч. Ми з батьком були на закритій вечірці в театрі. Наше коло. Келихи, посмішки, зброя за пазухою. І тоді… вона вийшла. У довгій білій сукні. Шлейф спадав сходами. Сіла за рояль. Всі були зачаровані. Але ніхто не знав, хто вона.

Чия вона.

Я теж не знав — і це рятувало. Бо якби тоді я дізнався, хто її батько… Якби хтось інший дізнався — вона б не дограла.

Я гортав далі.

Після клініки вона купила старий притулок у літнього подружжя. Відновила його. Своїми руками. Кімнати, вікна, медичне обладнання. Ідея, яка могла б належати тільки їй. Саша не просто рятувала — вона відновлювала віру в життя.

Я провів пальцем по листку. Я не знав, що робити з цією інформацією. Може, не дарма я зараз тримаю це досьє в руках. Її ім’я — наче лезо по склу. Я знав, що воно розріжe мене навпіл — любов’ю, яку ховав, але ніколи не забував. Я сидів із досьє в руках, із чужим болем у грудях. Бо все, що я колись міг їй дати — я знищив. А вона продовжувала жити. Дихати. Мріяти. Це не просто документи. Це — шматки її життя. 

Я продовжував читати  І тут — розділ:
"Classified – Military Contact"

Тривога. Лід під шкірою.

"Об’єкт перебував під охороною протягом 8 місяців після інциденту з полковником С." Полковник С. Йому було за п’ятдесят. Колишній високопоставлений офіцер. Керував спецопераціями на Балканах. Мав вплив, зв’язки, зброю, людей. І — одержимість. Нею.

"Він переслідував мене. З’являвся біля клініки, кав’ярні, мого дому. Надсилав квіти з погрозами. Одного разу вдерся у двір, коли я поверталася з продуктами. Схопив за волосся, штовхнув до стіни. Сказав, що якщо я не заберу заяву — пошкодує не тільки я." Він побачив її на благодійній виставці, ще коли вона вчилась. Спочатку — подарунки, дзвінки. Потім — нав’язливість. Потім — небезпека.

Поліція мовчала. Боялась. Вона не сказала батькові. Не хотіла втягувати. І тоді — напад. Після занять. Ніч. Паркінг. Зламав телефон. Схопив за руку. Став кричати. Синці. Паніка.

Вона кричала. І тоді з’явились двоє..Охоронці. Охоронці її батька. Її батько колись сказав:

"Якщо хтось зачепить мою єдину доньку — він зачепить мене." 

Вони встигли. Полковника прикрили. Зник. Вона змінила житло. Зачинилась. Більше нікому не дозволяла підійти близько. Я розвалився в кріслі. Руки стиснулись у кулаки. У голові шуміло. Я не міг втриматися. Як він міг 

І ще…

Вона підтримувала фонд для жінок, які втекли від домашнього насилля. Притулок — таємний. Але офіційний. Вона рятувала. Ризикувала. Я переглядав списки. Ім’я: Оксана Б.Медсестра, яка працювала з нею. Вони переховували хлопця, якого шукали мої вороги та її батько. Вона знала. І все одно не віддала. Вона поставила себе під удар. Як вона... Я закрив досьє. Руками, що трохи тремтіли. 

Я сидів у тиші. І мене душило тільки одне: Де був я, коли вона кричала?

Це досьє — її щоденник без слів.
А я… Я читав його запізно.