Розділ 7. Саша

Саша

Він вийшов. Я сіла на ліжко — й просто заплакала. Сльози котились без зупину. Я не стримувалась. Не хотіла триматись. Після того, як пішов Саша, я довго сиділа мовчки. Не могла прийти в себе. Думки билися, як поранений птах у клітці. Це був не просто шок — це був біль, що сидів роками. Я ж так хотіла його побачити… Але я не думала, що це буде так. У нас обох є образа. Глибока, заглушена часом, але жива. Ми зранені. І ми — вороги..Я довго думала про нього. Про ті руки, які більше не мої. Про голос, якого не чула десять років. Але врешті вирішила зібратись із думками. Так, ми вороги. Так, ми чужі. Ця зустріч... вона нічого не змінить. 

Нічого. Я зібралася з думками.

– Що мені робити? – прошепотіла сама до себе.

– Я тут точно не залишуся. У його готелі – ні. Це приниження. Це небезпека.

Я знову подумала про Рому. Але не хотіла, щоб у нього були проблеми. Додому я теж не могла поїхати. Забагато питань. Та буде зрозуміло куди їздив дядько Богдан. Та де я була. Хоча рідні ж мали зустріти мене в аеропорту… Але я спеціально прилетіла раніше, хотіла влаштувати сюрприз. Тато не знав, він точно прислав би людей. Та й тепер, нібито, я ще в Америці. Він обіцяв: жодних озброєних охоронців. 

До подруг? До Марго точно ні. Якщо піду до неї – дізнається Женя, а тоді і Саша. А я не хочу. Не зараз. Я вирішила подзвонити Ромі. Він відповів одразу.

— Алло? Саша? Привіт! Як ти?

— Привіт, Рома. Я... в нормі.

— Чому дзвониш? Щось сталося?

— Ні. Просто… хотіла попросити тебе про допомогу, мені дуже не зручно але я мушу.

— Ти ж знаєш, я завжди допоможу.

— Я зараз у нашому місті.

— Що? Твій батько знає, що ти приїхала?Він не казав що ти...

— Ні. І я б хотіла, щоб це залишилось між нами.

— Ох… Я не хотів би мати таємниць від твого батька…тай мого. Але заради тебе — звісно. Що саме потрібно?

— Мені потрібно десь переночувати. 

Я вирішила трішки збрехати. Не хотіла пояснень, драми, зайвих питань.

— Я прилетіла раніше, хотіла зробити сюрприз… Але дуже втомилась. Не хотіла лякати родину. Треба десь переночувати. Не хочу іти в готель. Завтра зранку одразу поїду.

— Все розумію. Приїжджай до мене, в заміський будинок. Але одразу попереджаю — тут зараз може бути неспокійно. Особливо тепер.

— Не дуже розумію.

— Забудь. Я пришлю водія. Скинь геолокацію.

— Добре.

Я скинула геолокацію. Його слова про "неспокійно" якось промайнули повз мене. Я була просто рада, що він погодився допомогти. Я зібрала речі, підійшла до рецепції, залишила ключі.

— Вибачте, мені вже не потрібне бронювання.

— Щось сталося? Ми можемо вам запропонувати…

— Ні, — перебила я. — Мені вже час. Дякую.

— Підкажіть… Ви ж не розголошуєте імена гостей…

—Ні, чому ви...

— От і чудово, — я холодно подивилася. — Нікому. Коли, куди і з ким — нікому.

— Звісно.

Я вирішила зіграти на психології. Мій погляд дав зрозуміти більше, ніж будь-які слова. Я вийшла на вулицю. Мене вже чекав водій.

— Доброго вечора, Олександра В'ячеславівна.

— Доброго.

— Роман Анатолійович прислав мене вас забрати.

— Так, дякую.

Він чемно забрав мої речі, поклав у багажник, відчинив мені двері. Ми їхали довго. Роман мав будинок за містом — старий особняк із сучасними системами безпеки. Оточений соснами. Тихий. І водночас — під охороною. Я вийшла з авто й побачила великий будинок. Світло на ґанку. Густі кущі. Охорона всюди. Це був не просто дім. Це була база.

З будинку вийшов Рома.

— Саша, привіт, — підійшов і обійняв мене.

— Привіт. Як ти?

— Я в нормі. А ти?

— Теж.

— Втомилась?

— Трішки, — я втомлено посміхнулась.

І тут з дому вибіг ретривер.

— Грей! — вигукнула я.

Я присіла, почала його гладити.

— Привіт, малий.

Він радісно стрибав, облизував мені руки.

— Він так змінився… Видно, що йому краще. Йому тут добре.

—Так, завдяки тобі 

— Заходь у дім. Вечеряти будеш?

— О ні, дякую.

— Тоді я проведу тебе до кімнати. Водій піднесе речі.

— Це буде найкраще. Дякую.

— Немає за що.

— Ні, є за що. Ти не ставив питань. Просто допоміг.

— Це мій обов’язок.

Ми піднялись нагору. Кімната — велика, світла, з великим ліжком і видом на ліс. Я зайшла і впала на ліжко.