Розділ 6. Олександр

Олександр

Я мчав без жодного слова. Вулиці розмивались перед очима — я не бачив світла, людей, нічого. Лише ім’я в голові — Саша. Женя сказав, вона в місті. І я не міг дихати з того моменту. А коли дізнався, що вона в моєму готелі... Я зупинився біля «Vellagio».Того самого, що ми купили місяць тому — під бізнес, під прикриття, під контроль. А тепер він — точка, де вона. Я сидів у машині. Не виходив. Просто сидів. Серце билося так сильно, ніби хотіло вирватися назовні. Я не міг наважитись. Де вона? На якому поверсі? З ким? Я був готовий зірватися. Зайти туди. Піднятись. Вибити двері. Побачити і переконатись. Але не міг. Не зараз. Не так. Минуло десять років. ДЕСЯТЬ. А я все ще стою під її вікнами. Все ще боюсь поглянути їй в очі. Чому ти приїхала, Саша? Навіщо?.. Я бачив її. По камерах, до яких у мене був доступ. Женя скинув запис. Вона виходила з авто. Каштанове волосся — довше, ніж раніше. Тіло — впевнене. Вільне. Жіночне. Не дитина. Жінка. На ній було довге чорне пальто. Легке. Летіло за нею. В руках — чорний чемодан. Усе чорне. Як ніч..Як ми. Боже… як же ти не змінилась. Я не міг відірвати погляду. Коли вона зайшла в готель, я аж затримав подих. Мене знову кинуло в спогади.

— "Обіцяй, що знайдеш мене, навіть якщо я зникну".
— "Знайду. Я завжди знайду тебе". 

Я не знайшов.Не зумів. Тоді я був безсилий. Проти батька. Проти його порядків. Проти всього, чим він тримав це місто. Його території. Його правила. Мене пересмикнуло. Я був злий. На себе. На неї. На те, що вона приїхала, ніби нічого не було. Я стиснув щелепу. Обличчя напружилось. Якщо хтось її торкнеться... Я не знаю, що зроблю. Я її не відпущу. Вона моя.

Я відкрив телефон. Набрав Женю.

— Під яким вона номером?

— 122. Вид з вікна на місто. І, Саша... здається, вона сама.

— Впевнений?

Я бачив, що вона заходила сама. Але камери далі не дивився. Не міг.

— Перевір ще раз.

— Я вже. Ресепшн. Записи. Вона сама. Але це готель. Все може змінитись будь-якої миті.

— Я піднімусь. Але ніхто не повинен знати, що я тут.

— Добре. Я все зроблю.

Я поклав слухавку. Вийшов із машини. Холод повітря обдав обличчя — але я не відчув нічого. В голові була одна думка: Чи впізнає вона мене? Чи буде рада мене бачити? Я зайшов у готель. Попрямував до ліфту. 122-й номер. Зупинився перед дверима. Зібрався з силами…

Постукав.

З-за дверей — знайомі кроки. Серце вистрибувало з грудей. Двері відчинились. Вона. Саша. Темно-каштанове волосся. Очі. Губи. Така, як тоді. Десять років я чекав моменту, щоб її побачити. Чорт забирай, десять років. І ось вона переді мною. Вона оглянула мене з ніг до голови. Мовчала. Про щось думала. Невже пам’ятає?.. Невже думає про те що і я?..

— Саша… — ледве промлвила вона я здригнувся її очі очі — з панікою.

— Що ти тут робиш?.. Навіщо прийшов? — запитала з тремтінням у голосі.

Я мовчав. Потім:

— Я хотів тебе побачити.

Вона мовчала

— За всі десять років — ти тільки зараз наважився? — голос її став гострим. Майже болючим. Як удар в саме серце.

Я ковтнув повітря. Дивився їй в очі, мов востаннє.

— Саша…

— Не треба.

— Саша, ти сама прекрасно все знаєш.
Знаєш, чому я не міг.

Мене не було — без неї. Я був тільки тілом. Порожнім.
Я приходив до її дому, коли всі спали. Стояв у тіні.
Я чув, як вона плаче. Але не міг нічого з цим зробити. Вона мовчала. Очі блищали, але не моргала. Потім — ковтнула гірке повітря і потягнула двері до себе.

— Не варто було приїжджати.

— Сашо, зачекай, будь ласка, — я зробив крок уперед, тримаючи її погляд. — Не закривай.

Вона зупинилась. Двері — напіввідчинені. Між нами — поріг. Мов прірва. Один крок — і все може згоріти.

— Я не витримав більше… Я побачив тебе — і все. Мене більше не існує без тебе.

— Ти пізно, Олександре.

Я мовчки дивився на неї. Її пальці ще тримають ручку. Вона вагається.

— Я не знаю, навіщо ти приїхала, але… — голос зірвався, я вже не володів собою.

Я зробив крок. Простягнув руку. Вона не встигла відступити. Я торкнувся її зап’ястя — обережно, ніби боявся, що зникне.

— Не йди.

— Олександре, не треба…

— Мені байдуже, що треба. Я бачив тебе — і більше не можу робити вигляд, що тебе нема.

— Це нічого не змінить.

— Все вже змінилось, як тільки ти ступила в це місто.

Вона хотіла відвернутись. Але я не дозволив. Погляд в очі. Обличчя в обличчя. Подихи змішались. Небезпечно близько. Я затис двері позаду неї. Зачинив. Ми опинились у номері. Тиша між нами тріщала, як скло. Я стояв зовсім близько. Відчував, як серце калатає — і моє, і її. Її запах… той самий. Зводив з розуму.

— Ти навіть не уявляєш, якою ціною.

— ціною?

— Я знав, що знайду — і не зможу відпустити. Знову.