Розділ 5. Саша

Саша

Я дорікала собі. Як я могла тут зупинитися?

—Чорт забирай, треба було одразу сідати в авто і їхати додому, навіть не обертаючись. Я знала, що тут усе дихає минулим. Кожна вулиця, кожна вивіска — мов рана, що не загоїлася. Навіщо я це зробила?Чому довірилася своїй слабкості? Я хотіла спокою, а знайшла бурю. І тепер стою в самому її епіцентрі — самотня і розгублена.

І що мені тепер робити?

—Думай, Саша. Думай

Він знає, що я тут. Я відчула це шкірою.

Той чоловік... це був Женя. Я не впізнала його одразу. Ми не бачилися стільки років. Я спілкувалася лише з Марго — його дружиною. Він нічого не знав. Адже тоді про все б дізнався Саша. Правда, одного разу їхній дев’ятирічний син підслухав нашу розмову. Стояв за дверима, як тінь, і слухав. Але Марго владнала це. Вона була обережна. Надто обережна.

Тому Женя не міг знати. І Саша — не міг стежити за мною. Батько б йому ніколи не дозволив. Це параноя. Це страх. Це емоції.

—Зберися з думками, Саша. Що це, в біса, таке?

Я досі думаю про нього. Це боляче визнавати, але я не забула. Його образ виринає щоночі, як привид. Його запах, голос, тиша після нього… Його мовчання, яке боліло більше, ніж будь-які крики. Його присутність у моєму житті була, як лезо — гостра, точна, невідворотна. З ним я відчувала і силу, і слабкість одночасно. Він тримав моє серце і не віддавав. Я так і не змогла побудувати нічого з кимось іншим. Бо він жив у мені. І досі живе.

Тихо. Болісно. Нескінченно.

Я підвелась. Почала збирати речі. Все, що встигла дістати, закладала назад у валізу, намагаючись не думати. Але думки гули в голові. Куди мені їхати? До кого? У цьому балагані, в цьому хаосі — я згадала про Рому. Мого друга. Сина партнера мого батька. Коли він був в Америці, я допомагала йому. Вела його по документах та по питаннях. Він привіз свого ретвейлера — той був у критичному стані. Я оперувала його. Звісно, я знала, що все це влаштували батьки, щоб познайомити нас. Наші батьки тягнули за нитки. Їм потрібно було звести нас. Вони грали у свої старі ігри. Але ми — подружилися по-справжньому. Рома — хороший. Якщо заплющити очі на його темні справи.
І він дав мені свою візитку, сказав: "Сашо, якщо раптом… будь-що — дзвони. Я допоможу."

— Точно. Візитка!

Я почала перекидати речі, які секунду тому складала у валізу.

— Блокнот з записами… Вона точно там.
Ще глибше — ще швидше. Серце калатає. — Є! Знайшла! Я закинула всі розтріпані речі назад у валізу, як могла. Закрила її.

— Все. Зараз.

Одягнулася, взяла речі в руки, почала телефонувати…
І тут — стук у двері. Різкий. Рішучий.
 

Може, це дядько Богдан?... Я кинула телефон і блокнот з візиткою на ліжко. Пішла до дверей. Рука на ручці — холодна, як лід.

Відчинила.

І побачила ЙОГО.

Миттєво думки. Порожнеча. Пульс у скронях. Стільки років… Я мріяла побачити його знову. І ось — він стоїть переді мною.Такий самий. Чи, може, ще сильніший. Темніший. Він не змінився. І в цьому — найбільша біда.
Його очі. Темно-карі. Майже чорні. Як тоді. Очі, в які я заглядала, як у безодню.І бачила там себе. Я сумувала за ним. Несвідомо. Відчайдушно. Гірко. Сумувала за тишею між нами. За дотиком його пальців, які мовчки просили залишитись. За поглядом, у якому було все — і біль, і любов, і провина.

Сумувала за ним. Навіть тоді, коли вчилась жити без нього. І ось він — переді мною.

І саме в цей момент до мене дійшло, що відбувається.