Розділ 4. Олександр

Олександр

У двері задзвонили.Прислуга відкрила, і я зразу зібрався з думками. Театр починався.

— Поводьте себе нормально. Ви вже дорослі, а поводитесь як малі, — буркнула мама.

У вітальню увійшла Діана. Мама підійшла їй на зустріч. Висока, худа, з ідеально викладеним волоссям. Блондинка з зелено-сірими очима, нафарбованими так, ніби вона зараз на показі. Червона сукня. Декольте, як прірва. Червоні туфлі. Кожен крок — на камеру.
Мама пішла до неї, обняла та поцілувала в щоку:

— Доброго вечора, Діана. Як ти?

— О, Жанна Ігорівна, як я рада вас бачити! Все добре, а ви?

— Добре. — Вона повернулась до мене:

— Саша, любий,— прямуючи в моєму напрямку 

— Сину привітайся. Ви давно не бачились…
Діана кинулась до мене, обіймаючи за шию. Тягнулася поцілувати. Я відступив.

— Олександр, — сказав я.

— Що, любий? — здивовано перепитала вона.

— Називай мене так.

Мама глянула на мене довше, ніж треба, але промовчала.

— Ти так давно у нас не була, — сказала вона вже до Діани перервавши тишу. 

— Пам’ятаєш Ліку? Вона так хотіла тебе побачити.

Ліка перевела погляд на мене.Здивувалася маминим словами, я засміявся. Мама знову кинула на мене погляд — уже з попередженням.

— О, Ліка! — з удаваною теплотою Ліка посміхнулася їй у відповідь. — Я для тебе щось привезла.

Вона обійняла Ліку. Та навіть не пручалася. Але усмішка на її обличчі була така ж штучна, як і Діанина. Вона передала їй подарунковий пакет.

— Сподіваюся, тобі сподобається, — прошепотіла Діана і одразу взяла другий пакет.

— Жанна Ігорівна, а це — вам.

Не встигла вона простягнути його, як Ліка голосно вигукнула:

— Що це, в біса, таке?!

Мама кинула на неї вбивчий погляд. Я з посмішкою спостерігав за шоу.

—Ой, вибачаюсь, — піджала губи Ліка, криво всміхаючись. — Дуже… естетично. Але…

— Це — справжня шаль із хутра лами, — втрутилась Діана.

—З нової колекції. Сподіваюсь, вам сподобається. Дуже дорога річ. Вручну зшита, натуральне хутро…

— Дякую… — мама поспішно забрала пакунок і передала його дворецькому. — Це ти сама вибирала?
Сестра завмерла, дивлячись на Діану великим здивованим поглядом.

— Так! У мене таких уже з десяток. Я обожнюю натуральні речі. Це — розкіш. Це статус.

Якась навіжена. Пихата, пуста, нестерпна. Мені було цікаво спостерігати. Це було, як дивитись дешевий серіал — несмак, театральність, пафос. І весь цей фарс — у моєму домі.

— А тепер… подарунок для тебе, — повернулась Діана до мене.

— Для мене? — підняв я брову. Мені не хотілося ні бачити її, ні слухати, а тим більше — брати щось із її рук.

Мама кивнула Ліці:

— Ми залишимо вас. Треба перевірити, чи накрили на стіл. Пішли, Ліка.

Ліка глянула на мене, хихотіла. Я ледь помітно махнув головою: Залишайся. Але мати вже тягнула її за руку. Вона тільки кинула мені погляд і помахала з-за плеча.
Діана підступила ближче.

— Зайчик, тримай, — простягла коробку.

Я глянув на неї, щоб вона зрозуміла — мені це не треба. Але вона не розуміла. Вона тупа. Сліпа. Або робила вигляд.

— Дякую, — сухо сказав я і потягнувся, щоб передати коробку дворецькому.

— Ні, відкрий! Хіба тобі не цікаво? — вона наблизилась, хотіла поцілувати мене в шию. Я відступив.
Мені не цікаво.Ні вона, ні її подарунки, ні її дотики.

Мені цікава лише одна. І я не дозволю нікому стати між мною й нею. Навіть якщо ми з нею тепер вороги. Навіть якщо я прагну помсти. Я досі її кохаю. І не забув. Навіть через десять років.

Навіть якщо це вбиває мене...

— Ну що, давай, швидше! — мовила Діана. — Вечеря чекає. А я після шостої не їм!

Вона відкрила коробку. Я навіть не дивився.Звідти вона витягла червону мереживну жіночу білизну. Я ледве стримався.

— І що це? — зі злістю запитав я.

— Ти ж сам все бачиш, — прошепотіла, притискаючи білизну до грудей. — Я дарую тобі себе. 

Все. Годі. Я хотів зірватись. Я був готовий кричати, бити, трощити. Але тут задзвонив телефон.

Женя. Як вчасно. Мій рятівник.

— Так, Женя, — відповів я одразу. Згадав про досьє. Про Сашу. Про все.

— Досьє? — перепитав я.

— Досьє готове. У тебе. В кабінеті. На столі, — сказав він.

Я мовчав. Я чекав на це роками. І ось — воно. На секунду подумав зірватися в офіс.

— Ще щось? — кинув я.

— Так. Є.

— Слухаю, — холодно, різко.

— Пам’ятаєш готель, який ми купили місяць тому?