Розділ 2. Саша

Саша

17:30. Я знову тут — у своєму місті, де кожне місце наповнене глибокими спогадами. Я ще навіть не вийшла з літака, але вже відчуваю те саме, що тоді… Думаю про те саме, про того самого — як і десять років тому. Минуле накриває. Я досі не змогла змиритися з тим, що мені довелося покинути все й поїхати на інший континент — далеко від рідних, далеко від себе самої. Моє життя перевернула одна ніч. Я намагалася не думати... Але не можу. У голові лише він. Старалася не згадувати його постать, та не виходить. Я щойно ступила на землю рідного міста. Вийшла з літака й чекала на виході з аеропорту, наче серце ось-ось вискочить. Мої думки перервав голос. Я повернулась.

— Дядьку Богдане... — пошепки промовила я. Моє обличчя в ту ж мить розцвіло посмішкою.

— Доброї ночі, Олександро! — з усмішкою відповів водій і вийшов з машини.

— Хіба ти не мала приземлитися завтра вранці? Чи просто не могла дочекатися побачити тітку Тамару в халаті з бігудями й гостинцями в руках? — підморгнув і засміявся.

Я теж розсміялась, підійшла до нього й обняла. Обожнюю його жарти.

— Так, мала. Але я вирішила зробити сюрприз. Сьогодні переночую в готелі. — Я подивилась на дядька Богдана, який щиро посміхався. — Дядьку, я так рада вас бачити...

— А як я радий тебе бачити, красуне. — Він припинив обійми, забрав мої речі й поклав у машину.

Ми рушили, і я перервала мовчанку:

— А як там тітка Тамара та Соломійка?

— Тамара дуже за тобою скучила, хоче тебе якнайшвидше побачити. Спекла твій улюблений пиріг. Але, звісно, найбільше тебе чекає Соломійка — їй цікаво, яка ти. Коли ти поїхала, їй було всього рік, і свою хресну вона бачила тільки по відеодзвінках.

Моє серце вистрибувало від радості. Нарешті я побачу найдорожчих мені людей. Усіх… окрім нього.

— А Оля як? — Це старша донька дядька Богдана й тітки Тамари. Їй зараз тридцять шість. Вона старша за мене на одинадцять років, але була мені як рідна сестра. Ми виросли в одному домі — вона жила в будиночку для прислуги, але весь час гралася зі мною. Її батьки досі працюють у нас. Вони стали частиною нашої родини.
Соломійці вже одинадцять, ми часто зідзвонювались. І я щаслива, що зберегла з нею такий теплий зв’язок.

— Оля теж дуже змінилась, — з усмішкою сказав дядько. — Та ти сама скоро все побачиш.

—Ви не уявляєте, як я за вами всіма сумувала...

— А як ми за тобою, Сашуне.

— Розкажи краще, як там твоє навчання, як працювала?

— Все добре. Я таки вступила на ветеринара — пам’ятаєш, як мріяла про це ще в дитинстві? А паралельно вивчала англійську в університеті. І знаєш що? Жодного разу не пошкодувала.

— Молодець. Ти робиш хорошу справу.

Так, справді. З поїздкою батько дозволив мені нарешті вступити на ту спеціальність, яку я так давно хотіла, хоч і засуджував мене за неї. Але мене підтримували бабуся Варвара та дідусь Саша — на честь якого мене й назвали. Вони — моя головна опора. Їхні розмови, листи, нічні дзвінки — це було те, що тримало мене там, у США. Звісно, я спілкувалась і зі своїми братами — Глібом і Деном.

Гліб — найстарший, йому 30. Він уже керує частиною батькових справ, і саме він його наступник. Він суворий, але справедливий.

Ден — середній, йому 29. Закінчив юридичну академію і нині керує нашим сімейним холдингом. Він завжди був стратегом.

Я — найменша, мені 26 років. Найулюбленіша, найдовгоочікуваніша татова донька. Вся родина так чекала на дівчинку. Мене любили найбільше, вся їхня любов була для мене. Я відчувала це кожного дня, і я їм дуже вдячна. Ми з братами часто обговорювали наші плани на майбутнє, підтримували одне одного, допомагали не зламатися попри відстань. Вони постійно хвилювались за мене, писали, дзвонили, навіть відправляли посилки з солодощами — хоч я й жартувала, що моє серце вже належить американському шоколаду. Такі серйозні, озброєні, під охороною — частина мафії, небезпечні для всіх... Але для мене ми — просто діти. В школі вони завжди мене захищали, а я — їх. І я люблю їх за це, за все.

Ми вже під’їхали до готелю.

— Приїхали, пані. — посміхнувся водій, вийшов і відчинив мені дверцята.

— Дякую, мій лицарю! — жартівливо відповіла я й засміялася.

— Добраніч, Олександро. Якщо щось — телефонуй, я поруч.

— Дякую, дядьку Богдане. Добраніч.

Я глибоко вдихнула повітря міста, яке пахло спогадами, і зайшла у фойє готелю.

—Доброго вечора. Я Олександра Абраїмова, бронювала у вас номер на ніч.

— Одну хвилиночку, зараз перевірю... — дівчина за стійкою підняла очі від екрана комп’ютера. — Так, є бронювання на ім’я Абраїмова. Номер 122. Можна ваші документи?

— Звісно. — Я витягла паспорт із сумки й простягнула їй.

Поки чекала, відчула на собі чийсь погляд. Повернувшись, побачила чоловіка — майже мого ровесника. Він виглядав знайомим. Але я не могла згадати, звідки. Наші погляди зустрілися. Він миттєво почав комусь телефонувати, а коли помітив, що я на нього дивлюсь, різко відвернувся й швидко зник.

— Ось ваш ключ-карта, пані Олександра. Номер 122, другий поверх, кінець коридору ліворуч. Якщо щось буде потрібно — звертайтесь на рецепцію, цілодобово.