Розділ 1. Олександр

Олександр

Минуло сорок днів після смерті батька. А вбивцю досі не знайшли. Точніше — снайпера знайшли. Мертвого. Замовник усе продумав наперед. Чисто. Без слідів. Звісно… який ідіот сам себе видасть? Але ховатися за чужою спиною… Підло. Якби я хотів когось прибрати — я б зробив це сам. Відкрито. Дивлячись в очі. Щоб людина знала, за що помирає. Після його смерті все перейшло до мене. Бізнес. Люди. Влада. Тепер я — той, ким був він. Я знав, що це станеться. Рано чи пізно. Я був готовий. У мене були всі ресурси. Вся сила. Я міг дозволити собі майже все. Карати. Ламати. Знищувати тих, хто стає на шляху. І це було нормально в нашому світі. Окрім одного. І саме це було найгірше — я не міг повернути того назад. Не міг змінити те, що вже сталося.

Його смерть була невчасною. Напередодні мала відбутися угода, яка збільшила б наш вплив у п’ять разів. Ми б забрали нові території, нові потоки, нову владу. І всі чудово розуміли, кому це було вигідно. Його бізнес був чорний. Як і в усіх навколо. Ми не були сім’єю в звичайному сенсі — ми були кланом. Гроші, страх і кров — ось що нас об’єднувало. І зрада тут коштувала дорожче за смерть.

Хтось постукав у двері.

— Так

— Олександре Дмитровичу, ваша мати просила зайти до неї перед від’їздом, — тихо сказала домробітниця.

Після смерті батька я переїхав у наш будинок. Великий. Холодний. Неприступний. Справжня фортеця. Батько вклав у нього не просто гроші — він вклав у нього свою параною. Камери, охорона, системи безпеки. Тут і справді навіть птах не пролетить без дозволу. Я не жив тут десять років. Після того, що він … я не хотів мати з цим місцем нічого спільного. Навіть хвилини. З ним — теж. Ми ніколи не були близькі. І, мабуть, саме тому я ніколи по-справжньому його не любив. Але мама… і сестра. Заради них я іноді приходив на вечерю. Мама переживала це важко. Хоча вони давно вже не були сім’єю. Любові там не залишилося давно. У батька були інші жінки. Він міг не з’являтися вдома ночами. Мама плакала. А йому було байдуже. Він казав, що так і має бути. Я одного разу застав його з черговою “коханкою”. Спробував щось сказати. А він лише посміхнувся. І почав перераховувати моїх дівчат. — “На ніч”, — як він любив казати. Хоча прекрасно знав, чому я такий. Він сам це в мене вклав. Це сприйняття. Це ставлення. І пишався цим. Але… Жодну з тих дівчат я навіть не запам’ятав. Бо в голові завжди була тільки одна.

— Можеш іти, — холодно кинув я, підводячись із-за столу, і попрямував до кімнати матері.

Постукав.

— Так, заходь.

Я зайшов. Вона виглядала трохи краще. Але в очах залишалася тривога.

— Щось сталося?

Вона зробила паузу.

— Саша… ти знав, що Рената приїжджає?

— Рената? — повторив я.

І в ту ж секунду щось всередині стиснулося. Наче удар. Я думав, що це давно пройшло. Що трохи згасло. Але ні. Все було на місці. Кожного разу, коли вона приїжджала в місто, я дізнавався. І кожного разу не міг її побачити. Батько не дозволяв навіть наблизитися. Охорона — навколо неї, навколо мене. Крок вліво, крок вправо — і тебе вже тримають. Він розумів: стримувати мене довго не зможе. Тому її батько взяв усе під свій контроль. Заховав. Вирізав мене з її життя.

— Так. Рената, — тихо сказала мама.

І уважно подивилася мені в очі.

— Назавжди.

— Назавжди… — повторив я.

Тиша.

— Навіщо вона повертається? — холодно запитав я. — Саме зараз.

Її батько роками змушував її жити в Америці. Коли він дізнався про нас… коли застав мене — сина свого ворога — поруч із нею… він зробив усе, щоб це закінчити. Мій батько — теж. За всі ці роки вона приїжджала лише кілька разів. І навіть тоді я не міг її побачити.

Завжди хтось стояв між нами.

Тепер мені 36. Їй — 34. Все змінилося. Я зайняв місце батька. А вона повертається саме тоді, коли її батька підозрюють у його вбивстві. І це вже не виглядало як випадковість. Все надто добре сходилося.

— Схоже, у В’ячеслава Давидовича проблеми, — сказав я. 

— І серйозні, якщо він дозволив їй повернутися.

— Коли?

— Завтра.

Мама знала про нас. І їй подобалася Рената. Єдині, хто був проти — це наші батьки. Вороги. Вони роками ділили території, гроші, вплив. І топили все це в крові. А перед смертю… вирішили домовитися. “Мир”. Який більше нагадував перемир’я перед новою війною. Наші діди намагалися цього десятиліттями. А їхні сини перетворили це на особисту війну.

— Я все розумію, — сказала мама тихіше. — Але прошу тебе… не чіпай її.

Я подивився на неї.

— Мам…

Я підійшов ближче.

— Я можу бути ким завгодно для інших. Жорстким. Небезпечним. Безжальним. Але не для неї.

Пауза.

— Я швидше знищу весь цей світ, ніж дозволю, щоб з нею щось сталося.

Мама уважно дивилася на мене.

В моєму серці була образа. Але не тільки вона. Вона була моїм першим коханням. І єдиним. За всі ці роки ніхто навіть близько не став поруч із нею. Я не підпускав. Не хотів. Можливо, тому що завжди знав — її місце зайняте. Навіть зараз. Я не знав, яка вона стала. Чи є хтось у її житті. Я нічого не знав. І це дратувало найбільше.