Глава 15

49

Після пар наступного дня Влад вирішив зазирнути додому. Хоч і не жив там, але приходив досить часто - через день, через два, як вийде.

Зайшов у квартиру і швидко пройшовся кімнатами в пошуках собаки, заради якого він, власне, тут.

Спершу заглянув на кухню, звідки виходив нудотний запах дешевого алкоголю і сміття, яке мати знову забула викинути. Також жахнувся горі брудного посуду в раковині і порожнім пляшкам горілки на столі. Намагаючись уявити цю кухню без бруду й мерзенного запаху, Влад затримався в дверях. У теорії це можливо, тільки за багато років, що друзі матері бухали тут, усе настільки пропахло рибою і спиртом, що здавалося, цей запах уже нічим не перебити.

Далі він зайшов у вітальню. Попри те, що виглядала вона більш пристойно, злість у ньому повільно закипала. Старий бордовий диван місцями був чимось заляпаний, комод зовсім розібраний. Складно вгадати, що тут відбувалося, хоча спогади з дитинства так і стояли перед очима. Мама постійно приводила своїх друзів, ночами вони випивали в цьому самому місці, сиділи на цьому самому дивані.

В кімнаті матері теж було порожньо, ліжко завалене її речами, портьєри не пропускали світла, на столику кілька пластикових тарілок, де, можливо, була їжа, але за тиждень залишки встигли перетворитися на цвіль.

Також Влад перевірив останню кімнату, де жили вони з Лєрою ще до того, як вступити до університету. Ці двері вони зачиняли на ключ, а в матері його не було. Їхній притулок, який раніше рятував від неадекватних гостей, виглядав старим, немов із СРСР, але таким затишним. Два ліжка, письмовий стіл, шафа, на стіні килим. Це була єдина кімната, що завжди залишалася чистою і недоступною. Чого не скажеш про решту - обдерті пожовклі шпалери, брудна підлога, до якої періодично прилипала підошва, але господиню це не хвилювало.

Влад би сам із радістю забув сюди дорогу, якби не собака. Світлий лабрадор ретривер на ім'я Наполеон, якого їм подарувала покійна бабуся, жив у них уже десятий рік. За все життя в гуртожитку Влад жодного разу не забув прибігти сюди, щоб погодувати його. Перший час бував тут набагато частіше, потім візити скоротилися до двох-трьох разів на тиждень. Він просто залишав достатню кількість їжі в різних місцях і йшов, сподіваючись, що це дістанеться собаці, а не друзям матері, яким закушувати нічим. Мама теж могла б його погодувати, але зі своїми гулянками іноді тижнями не з'являлася вдома, а собака від безвиході намагався прогризти двері.

Влад приходив сюди не тільки заради Наполеону. Попри те, що мама забула про існування дітей, йому все одно було шкода її. Ця жінка дзвонила йому в разі, якщо грошей позичити треба. Звісно, вона б не віддала, а Влад і не чекав. Тільки замість грошей приносив їжу, іноді ліки, часом платив за комуналку, щоб погрози не стали дійсністю і їм не відключили електрику. У відповідь на це мати тільки ніс відвертала і будь-які гроші, що в неї з'являлися, спускала на алкоголь, при цьому дорікаючи синові в нелюдяності.

В такі моменти Влад ненавидів себе за те, що не може забути, як це зробила сестра. За весь рік Лєра жодного разу не прийшла додому. Вона ніколи не говорила про матір, про дім, немов нічого цього немає. Можливо, вона має рацію, тільки Влад не міг із цим змиритися. Його добивала байдужість матері, як би він не намагався це заперечувати. Скільки разів сподівався, що вона подзвонить йому, запитає, як справи, але знову-таки причина її дзвінків одна. За Лєру мама іноді запитувала, привіт передавала. Мабуть, чим родич далі, тим він тобі ближчий.

Влад обійшов усю квартиру, але Наполеона не знайшов. У якийсь момент подумав, що мама його випустила. Про всяк випадок перевірив балкон, відчинив дверцята і завмер.

- Чорт! - закричав він.

На очі наверталися сльози, голова паморочилася, він прикрив ніс рукою, щоб заглушити блювотні позиви. На балконі й справді лежав його пес. Мертвий. Причому не перший день. Можливо, другий, але через спеку запах був нестерпний. Ще й мухи на нього зліталися.

Владу хотілося кричати, рвати на собі волосся. Пес, якого він багато років вважав найкращим другом, просто помер. Від голоду. Друзі матері знову закрили його, щоб не заважав. Вони робили так постійно, але тоді Влад зі своїми істериками випускав його і ховав у кімнаті. Цього разу не встиг. А з п'ятого поверху собака не зміг би зістрибнути.

Таке видовище раптом перевернуло все його уявлення про життя. Не залишилося ніяких почуттів до жінки, яка дозволила так по-звірячому вчинити з собакою. Їй було начхати, вона тільки щасливішою стане, що ніхто під ногами плутатися не буде.

Влад пообіцяв собі, що на цьому будь-які візити до матері закінчаться. Нехай сама виживає як хоче. Вона ніколи про нього не згадувала, то чому він має згадувати про неї?

Наостанок Влад вирішив поховати собаку. Шморгаючи носом, загорнув Наполеона в мамину улюблену сукню, потім у коробочку, взяв лопату і поніс за гаражі.

50

В гуртожитку Влад сходив у душ і переодягнувся, щоб позбутися неприємного запаху, який продовжував нагадувати про те, що трапилося. Але ніяка вода не змивала болю, все тільки посилювалося.

До байдужості людей він був привчений з дитинства, а до того, що його улюблений пес одного разу покине світ, він готовий не був. Влад усе себе звинувачував: що не прийшов раніше, що залишив його на цих клятих алкашів, які, ймовірно, могли зжерти собаку в голодні часи і попросити добавки.