Глава 3

7

Зустріти коменданта на своєму робочому місці вважалося справжньою удачею. Ця невисока жінка з коротким волоссям, що візуально нагадувала кулю, вважала себе не тільки центром гуртожитку, але й цілого всесвіту, тому була впевнена, що не обов'язково щодня з'являтися в місці, де вона вважається головною. Більшість днів календаря вона проводила у відпустці, поки за неї все робила вахта. Саме вони стежили за порядком і вирішували проблеми, в той момент, коли комендант Людмила Яківна відпочивала у своєму кабінеті, схожому на царські хороми.

- Можна? - Влад зупинився в дверях.

Людмила Яківна підняла на нього сердитий погляд і оглянула з ніг до голови.

- Із чим завітав, Немировський?

- О, ви мене знаєте, - здивувався він.

Його завжди вражала пам'ять працівників гуртожитку, які з півтисячі студентів мали запам'ятати ім'я кожного. Якщо серед вахтерів це нормально, вони цілодобово сидять на посту і перевіряють перепустки студентів, то з комендантом усе по-іншому. Пришестя Ісуса здавалося реальнішим, ніж її прихід на роботу.

- З тобою жив Філіп Вяземський, - вона зробила ковток чаю. - Звісно, знаю.

Владу це здалося гарним знаком, він сів на стілець навпроти неї і рішуче подивився в очі.

- Мені потрібен номер його бабусі.

- В мене його немає.

- Тобто як немає? Ви ж завжди записуйте номери наших батьків або хто там замість них.

- Так я і записала номери його батьків, - Людмила Яківна повільно піднялася з-за столу і черепашачою ходою попрямувала до шафи. Дістала старий потертий журнал і почала повільно перегортати сторінки, іноді облизуючи палець. - Ось, дивись, - вона вказала на потрібні рядки. - Номери його батьків.

- Вони загинули відразу після того, як ви їх сюди записали! - розлютився Влад. - Чому ви їх не поміняли?

- Думаєш, ви в мене одні такі?! - нагрубила комендант. - Я не можу стежити за кожним. Тим більше мене ніхто не попереджав.

- А як ви додзвонилися до його бабусі, якщо у вас номера немає?

- Я не дзвонила.

Обличчя Влада потемніло:

- А хто тоді?

- Її поліція попередила, - вона сіла в крісло, що під її вагою неприємно скрипнуло. - Подзвонили, щойно дізналися. Вона приїхала першим автобусом.

- Занадто швидко, - пробурмотів Влад.

- Якщо це все, то йди! В мене й без тебе справ повно.

Влад похмуро оглянув жінку і рушив до дверей. Розмірковуючи над її справами, першою прийшла думка про соту чашку чаю, яку вона має випити в найближчі десять хвилин, судячи з графіка. Людмила Яківна могла підключити свої зв'язки і дізнатися  щось, але, виявляється, їй не було ніякого діла до смерті студента, поїдання пончиків набагато важливіше.

Влада здивував той факт, що її не зробили винуватою. Вона відповідає за кожного студента, а тут недогледіла. Мабуть, поліція не захотіла з нею зв'язуватися, тому що Людмила Яківна - справжній демон: грубі риси обличчя, очі, що палають ненавистю, вона ніколи не посміхалася, дивилася на кожного, як на лайно, а відповідала таким огидним і холодним тоном, що хотілося повіситися.

Влад швидко перетнув коридор і піднявся до ліфта. Не встигли двері зачинитися, як у кабіну зайшов високий хлопець у синьому комбінезоні. Він натиснув на кнопку і повернувся до дверей.

Перший час Влад думав про своє, а потім його погляд повільно поповз до цієї людини. Наскільки він пам'ятав, звали його Антон, і він працював у гуртожитку ремонтником. Чинив усе, чого вимагала душа студента, міг полицю прибити або ще щось. Сам того не помічаючи, Влад почав перераховувати в голові кожного, хто міг потрапити в гуртожиток і не викликати підозр.

Просто так сюди не попасти, суворі вахтерки пускали тільки своїх, і тільки за перепусткою. Були винятки у вигляді гостей, але для цього потрібно постаратися. Крім самих студентів, котрі живуть тут, у гуртожиток могли зайти комендант і вахтерки, а також прибиральниці та ремонтник, що стояв перед Владом.

8

Аня вийшла з аудиторії в чудовому настрої. Причиною тому слугували цікаві лекції та професіоналізм викладачів. Вона навіть спіймала себе на думці, що щаслива бути тут, чого не могла сказати про попередній університет. Так занурилася в безглузді порівняння, що не одразу помітила Костю, який вже чекав на неї в коридорі. Виходить, не жартував, кажучи, що покаже місто.

Не заходячи до гуртожитку, вони рушили центральною вулицею. Костя розповідав деякі історичні факти про пам'ятники та архітектурні споруди, які без зусиль зміг пригадати, ділився своїми враженнями про місто і радив заклади для гарного проведення часу. Кінцевою точкою став парк на височині, з якої видно все місто.

Вони повільно йшли тротуаром, продовжуючи знайомство. Повз проїжджали діти на роликах і скейтах, бігали підлітки переодягнені в персонажів із мультфільмів, молоді парочки ходили за ручку. Позаду залишалося чимало лавок і кавових крамничок, бабусі продавали саморобні букети. В повітрі відчувався приємний аромат квітів і кави.

Аня і Костя зупинилися біля фонтану. Не стали повертатися до лавок, вирішили влаштувалися на парапеті. Костя присів і поліз у кишеню за цигарками.