Невідомий...

    Цього разу мені наснився Він.

    Я блукала розпеченою пустелею, хоча вона виглядала не зовсім як пустеля. Під ногами лежала потріскана, спустошена земля, з якої стирчали гострі, давно мертві залишки рослин. Дихати не було чим, важке гаряче повітря неприємно обпікало дихальні шляхи та прилипало до шкіри. Очі боліли від нестерпно яскравого світла. Закриваючи обличчя рукою, я намагалася оглянутися довкола, але нічого не побачила. 

    Попереду, у мареві спеки, виднілися невисокі гори. Покрутившись, я зрозуміла, що вони мене оточували зусібіч — куди б не повернулася, бачила їх.

    Де знаходилася й куди мені прямувати, я не мала жодного уявлення, тому вирішила просто рухатися вперед. 

    Адаптувавшись до світла, забрала руку від обличчя і спробувала поглянути вгору. Небо мало дивний оранжевий відтінок, чисте, без жодних густих хмар чи диму. Я завмерла, розглядаючи його. По щоках покотилися сльози — світло разило нестерпно боляче. Я ніколи в житті не бачила такого чистого неба.

    Спробувала віднайти сонце. Очі відмовились виконувати мою вказівку, світило на небі надто яскраве і… надто велике. Попри те, що мені не доводилося ніколи на власні очі бачити сонце, а лише на ілюстраціях, я розуміла, що щось тут не так. 

    Де я? 

    Усвідомивши, що стою на одному місці надто довго, я рушила вперед. 

    Йшла я досить довго. Можливо, це було лише враження, спричинене страшною спекою. Гори так і не наближалися, ніби я не рухалася взагалі. 

    Язик прилипав до піднебіння, шкіряні штани нагрівалися й обпікали шкіру ніг. Терпіла до останнього, щоби стримати бажання просто зняти їх і продовжувати йти голою. Тут і так нікого навколо я не бачила. 

    Мене починало дратувати геть усе. Я йшла, але до гір не наближалася. Тоді зробила різкий маневр і покрокувала в протилежний бік. Маневр був надто сильним, в голові сильно запаморочилося. Мабуть, через цю кляту спеку. По спині стікали краплі поту. 

    Взяла себе в руки та крокувала далі. Не знаю, скільки часу минуло, коли усвідомила, що на горизонті перед собою бачила ті самі гори, що й раніше. І вони також не ставали ближчими.

    На мене накочувало цунамі емоцій, спровоковане втомою, спрагою та цілковитим нерозумінням того, що зараз відбувалося.

— Агов! — я спробувала закричати. Голос сильно захрип, я прокашлялася і спробувала ще раз.  

    Та відповіді не отримала.

    Роздратування наростало, даючи мені нові сили, і я прискорила крок.

    Коли емоції досягли піку, я заверещала у повен голос, копаючи спустошену землю під ногами. Навколо здійнялася хмара пилу, що повільно підіймалася вгору. Спершу я не звернула на це уваги, але пил почав закручуватися, наче його підхопив вихор, хоч вітру не було. 

    Це змусило мене зупинитися. 

    Пил продовжував підійматися та кружляти навколо мене, а з тріщин у висохлій землі почали просочуватися хвилі чорного піску. Його ставало дедалі більше, поки він не перетворився на суцільну темну завісу, що зупинялася просто на моєму шляху. 

    Хвиля подиву змішалася із жахом, але я намагалася тримати себе в руках.

— Це ще що за фігня! — скривилась я до себе. Моєму роздратуванню не було меж.

— «Ну привіт, Майє», — низький оксамитовий тембр чоловічого голосу почувся в моїй голові. 

    Я миттєво оглянулася — нікого, окрім цієї темної великої срані, що зависла переді мною. 

    Страх тяжко тиснув на груди, дихання пришвидшилося й застрягало десь в горлі. Гаряче повітря в перемішку з крупинками піску неприємно подразнювали трахею. Прокашлявшись, я згрупувалася й була готова втікати. Знати би, в який бік мені бігти…

— Хто тут? — спитала достатньо голосно, поки мій пульс бажав рознести мою голову у скронях.

— «Я чекав на тебе», — перша моя асоціація від звучання цього голосу нагадувала мед.

    Чому саме мед?

— Прекрасно, — видихнула я, — це означає, що спершу ти скажеш мені, що ти таке, а тоді поясниш решту. Що я тут роблю? — роздратовано розвела руками, вказуючи на нестерпне середовище, — І чому я чую твій голос у своїй голові?

— «Тому що так я спілкуватимуся з тобою найближчим часом. Ти подумала про мене і тим самим прикликала. А я чекав цього. І нарешті ми зустрілися», — поки він говорив, я таємно насолоджувалась звучанням його голосу. 

    Ніколи раніше не чула й не зустрічала нічого подібного.

— Хто ти? — з цілої купи запитань я вибрала це.

— «Ти бачила мене в попередніх снах. Поки що я буду твоїм провідником, Майє. Сподіваюся, така відповідь тебе влаштує».

    Поки я слухала відповідь, то помітила, що під час кожної репліки невідомого чорна завіса мерехтіла золотавим відтінком. 

— Хочеш сказати, що ти той самий чоловік зі сну? А зараз є цією темною сранню, котра висить тут переді мною? І коли це я встигла тебе прикликати? Що за фігню ти несеш?