Сумнів

Я відчула, що обличчя лоскотало чиєсь волосся. Це було моє волосся — знайомий лавандовий запах мого улюбленого кондиціонеру. Вітер досить сильний, холодний, навітькрижаний, але я відчувала тепло. Біля мене лежало щось м’яке й гаряче. Мене огортало міцне м’язисте тіло.

    Фел.

    Я спробувала розплющити очі. Темно. Тоді зрозуміла, що обличчям притулилася до його грудей, відсунулася. Непросто подолати залізні обійми сплячого Фела, та все ж мені вдалося це зробити. Я обережно скинула його важкі руки зі своєї спини, щоб він не відчув.

    Ми лежали на одній з канап на даху хмарочоса. Решта канап пустували, їхні сидіння покрилися інієм. Проєктор крутив чергову мелодраму, екраном слугували брудні хмари диму на небі. Якась блювотна мелодрама! Спробувала підвестися. Тіло виснажене, голова розколювалася від болю. Оце я погуляла…

    Подув холодний вітер. Зуби аж зацокотіли, а волосся на руках стало дибки. Просто льодяний вітер! На бетонованій підлозі лежала моя шкірянка, руки миттю потягнулися до неї. Натягнула її на плечі. Вона виявилася ще холоднішою, і по спині пробігли дрижаки.

    А тоді до мене повернулась пам’ять, від чого я зірвалась на ноги. 

    Що за срань була? Знову Атлантида, та цього разу вона палала. Хто та жінка? Що саме вона мала на увазі?

    Запитання роєм кружляли в моїй голові, відчуття тривоги з головою поглинуло мене. Розповісти про це Фелові? Не знаю… Серце голосно гамселило у грудях, погрожуючи вирватися через горло. Я глибоко вдихала й видихала, наче мені бракувало кисню. Крижане повітря боляче подразнювало дихальні шляхи.  Охопила голову руками. 

    Було ще щось у тому сні. Я не одразу прокинулася. Пригадувала, як летіла в прірву, вихор розривав моє тіло. Та було щось ще, що мені не вдавалося пригадати. Це нагадувало стертий файл — він існував, але вміст був порожнім. 

    Котра година? Подивилася на небо. В нижньому куті імпровізованого екрана сині цифри висвічували 03:47. Нічого собі! Потрібно вшиватися звідси. Я вже зібралася іти, аж тут згадала про Фела. Без нього та його автофлая додому не дістануся. 

    Сіла назад на канапу, торкнулася руки Фела. Він палав. Його шкіра була гарячою, хоча я також випила чимало… точно не пригадаю скільки саме. Але крижане повітря та нещодавнє сновидіння вмить привели мене до тями. Лише слабкість в тілі не відпускала, а голова розколювалася все дужче. Холодно! Головне, щоб Фел не помітив, що мені погано. Він не в змозі зараз мені допомагати.

— Феле, — я штовхнула його в плече, — Феле! Феліксе, вставай!

— Хм… Майє, лягай… поряд, — ледь  розплющивши очі, пробурмотів хлопець.

— Феле, я хочу додому. Будь ласка. Вставай, — я не відступала. 

    Він схопив мою руку й потягнув до себе. Я ледве втрималася, щоб не впасти. Післясмак від сновидіння не давав мені спокою. 

— Майє..

— Вставай! — тремтячим голосом вигукнула я. Я замерзла до кісток. — До ранку ми тут і так не залишимося, нас виженуть! Всі давно порозходилися. Лише ти валяєшся тут!

— Ти теж тут валяєшся, — наголосив він,  сівши й не відпускаючи моєї руки.

    Я зіп’ялася на ноги. Ой! Недобре… Тільки б не впасти.

— На відміну від декого, я вже стою! — випалила я, — підіймайся хутчіше. Вдома мене ще робота незавершена чекає. Вже котра година…

— Тобі не звикати. Ти вічно вся в роботі, — пробурмотів той, підпираючи рукою чоло.

— Феле, я хочу додому, — кінцівки вже німіли від холоду, але його слова вибили мене з рівноваги.

    На мить запала тиша. Я розуміла, що він це сказав не просто так.

    Дивно було бачити його спокійним. Зазвичай в такому стані він буйний, шумний, шалений — але не зараз. А зараз перед мною сиділа його протилежність, яка сказала мені ці слова. Звичайні, без жодного драматизму. Проте я вловила підтекст. Зрозуміла, до чого він веде, особливо зважаючи на інтонацію його голосу. 

    Фел надалі сидів, дивлячись затуманеним поглядом в нікуди, і мовчав. Навіть в цьому погляді я могла розпізнати біль.

    Серце неприємно стиснулося. Скільки ж болю я йому завдавала своєю поведінкою та ставленням.

    Якщо подумати і пригадати всі моменти, які я провела разом із ним, то виходить, що найбільше часу ми проводимо за роботою. Наше перше місце зустрічі — офіс. Додому я його не запрошувала, оскільки сама жила там рідко. А коли була вдома, то бажала залишатися в тиші.

    Коли він шепотів мені на вухо «кохаю», очікуючи чогось більшого у відповідь, я лише кивала і швиденько бурмотіла «і я тебе», при цьому не відволікаючись від архівів чи іншої інформаційної бюрократії. 

    Він обіймав ніжно, повільно, відтягуючи момент, цілував... А я відповідала поспіхом, стараючись зробити це коротко і «гаряче», лиш би швидше повернутися до справ. 

    Але, попри все, я часто намагалася приділити йому увагу, забути все, щоб зосередитися на ньому. Докладала титанічних зусиль, щоб не думати про роботу чи про щось іще.

    Коли він все ж приходив до мене додому, я ж не виганяла його. Палко цілувала, брала за руку й тягнула до ліжка — того самого, яке, якщо не стояло на таймері, завжди було завалене лахміттям та покоцаними коробками від піци.