Перша поява Ноктилії

8 квітня

    До тями мене привів удар вітру в спину. Я знову стояла на краю скелі посеред залитого променями агресивного сонця світу. Черговий потік повітря погрожував скинути мене у прірву, та я не дозволила цьому статися, впавши на землю. Камінці боляче врізалися мені в долоні та передпліччя.

    Того самого чоловіка поряд не видно. 

    Це щось новеньке.

    Я розуміла, що мені знову сниться атлантійське місто Золотих воріт. Проте зараз воно дещо відрізнялося, не було таким, як я бачила його раніше у своїх сновидіннях. 

    Повітря було гарячішим, а загальна атмосфера краєвиду набрала червонуватих відтінків. Цього разу місто поглинув пісок ще більше, а дахи храмів не виблискували так, як у попередні рази.

    Інтуїція підказувала мені, що тут щось не так. Я підхопилася на ноги й відійшла від краю, поки частина скелі під моїми ногами відколювалась від своєї основи та летіла у прірву. 

    Увагу привернув рух праворуч від мене. Я різко повернула голову, проте розпечене повітря заважало роздивитися, що саме рухається там, на відстані від мене. Примружившись та як слід сфокусувавшись, розгледіла постать, яка швидко наближалася. Це була жінка з довжелезним прямим білим волоссям, яке уривчасто підхоплював вітер і розкидав на всі боки. Її кроки були впевненими й широкими. Висока, широкоплеча і водночас тендітна — тіло підкреслювала чорна облягаюча сукня з рукавами та під шию. 

    Я б уже на її місці задихнулася в такому вбранні.

    Я не могла визначити, що відчувала в цей момент, та на підсвідомому рівні вирішила прийняти оборонну стійку, моральну й фізичну, адже вона наближалася надто швидко. Здалося доречним відійти від краю прірви подалі, то ж я повільно покрокувала вбік. 

    Коли між нами залишалося декілька метрів, я зауважила, що частина її обличчя ховалася за сріблястою маскою, яка повністю закривала праву щоку та частину чола. А замість ока виднілася чорна порожнина. Судячи з вигляду, їй було приблизно стільки ж років, як і мені. 

    Вона підійшла зовсім близько до мене, та я не відступала, очікуючи будь-чого. У вухах гудів вітер, а дихання пришвидшилося від викиду адреналіну.

— Стій! — врешті закричала я — Хто ти така?    

    Жінка відреагувала на моє прохання та різко зупинилася. Її рух здійняв невелику куряву під її ногами. Сукня була настільки довгою, що я не змогла розгледіти її ніг. Вона стояла на такій відстані від мене, що я мимоволі розглядала дрібний візерунок срібними нитками на її вбранні, а тоді перевела погляд вгору.

    Обличчя овальної форми, гострі вилиці, пухкі виразні губи вигнуті у напівусмішці, чітка лінія брови і… глибоко запале око з жовтою райдужкою, котре швидкими рухами обмацувало мене поглядом з ніг до голови.

    Від її вигляду я зціпила зуби. 

Срань.

    Наче тендітна і вродлива, але щось тут було не так. Я вловлювала від неї надто сильну енергію, проте не боялася її, але почувалася готовою вмазати їй добре, якщо наблизиться. 

— Ось ти яка, — вона проігнорувала моє запитання. 

    Її голос здивував мене, надто ніжний для її зовнішності. 

— Хто ти така і що тобі потрібно? — я звучала рішуче й не ворушилася.

    Жінка схилила голову набік, продовжуючи вивчати мене, рухаючись навколо, зберігаючи однакову відстань. На мої слова вона відреагувала смішком, який спрацював для мене як каталізатор роздратування.

    Е ні. Я не дам їй загнати себе, то ж зробила крок вбік. Виходило так, що разом ми малювали коло, крокуючи одна навпроти одної. Вона тут не просто так. 

— Ти мені страшенно нагадуєш одну людину, котру я знала дуже давно. — вона потягнула передостаннє слово, — та зараз не про це. Твоє запитання недоречне, оскільки це ти тут з’являєшся час від часу, Майє.

— Я тут не з власної волі, бляха! Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Ха! Я все про тебе знаю, навіть більше, ніж ти думаєш, — вона задерла голову, показуючи свою тонку шию. — Мені кортіло перехопити тебе, щоби дещо показати. Вважай це актом доброї волі.

— Що?! — я нічого не розуміла та зупинилася, балансуючи на ногах, наче готувалася нападати. 

— Не хвилюйся наразі. Тобі немає чого зараз агресувати, хоча твоя злість мені на руку, — вона також зупинилася, схрестивши руки в долонях, і знову нахилила голову. — Знаєш, ти правильно робиш, що не віриш.

— У що?! — в моїй голові пазли почали складатися, і я розуміла, про що йде мова. Недаремно ж я знову тут.

— Правильно мислиш, — усміхнулась вона, показуючи свої ідеальні зуби, а її жовте око продовжувало пронизувати мене наскрізь. 

    Я вхопила ротом повітря, а вона говорила далі:

— Продовжуй не вірити та відчувати те, що ти завжди відчуваєш. Будь-які дії не мають жодного сенсу. Те, що вже давно приречене, таким і буде.

— Та що за срань ти несеш! — зашипіла я, краєм ока вловлюючи, як небо набирає багряного відтінку. 

     Вітер знову сильним потоком вдарив в обличчя, але цього разу засліпивши мене піском. Я закрила обличчя долонею, потираючи повіки, намагаючись прозріти.