Перша поява Ноктилії

8 квітня

    До тями мене привів удар вітру в спину. Я знову стояла на краю скелі посеред залитого променями агресивного сонця світу. Черговий потік повітря погрожував скинути мене в прірву, та я не дозволяла цьому статися, впавши на землю. Камінці боляче врізалися мені в долоні та передпліччя.

    Того самого чоловіка поряд не видно. 

    Це щось новеньке.

    Я розуміла, що мені знову сниться атлантійське місто Золотих воріт. Проте, зараз воно дещо відрізнялося, не було таким, як я бачила його раніше в своїх сновидіннях. 

    Повітря було гарячішим, а загальна атмосфера краєвиду набрала червонуватих відтінків. Цього разу місто поглинув пісок ще більше, а дахи храмів не виблискували так, як всі попередні рази.

    Інтуїція підказувала мені, що щось тут не так. Я підхопилась на ноги та відійшла від краю, поки частина скелі під моїми ногами відколювалась від своєї основи та летіла в прірву. 

    Увагу привернув рух праворуч від мене. Я різко повернула голову, проте розпечене повітря заважало роздивитися, що саме рухається там, на відстані від мене. Примружившись та як слід сфокусувавшись, розгледіла постать, яка швидко наближалась. Це була жінка з довжелезним, прямим білим волоссям, яке уривчасто підхоплював вітер та розкидав на всі боки. Її кроки були впевненими та широкими. Висока, широкоплеча і водночас тендітна — тіло підкреслювала чорна обтягуюча сукня з рукавами та під шию. 

    Я б уже на її місці задихнулася в такому вбранні.

    Я не могла визначити, що відчувала в цей момент, та на підсвідомому рівні вирішила прийняти оборонну стійку, моральну та фізичну, адже вона наближалася надто швидко. Здалося доречним відійти від краю прірви подалі, то ж я повільно покрокувала вбік. 

    Коли між нами залишалось декілька метрів, зауважила, що частина її обличчя ховалася за сріблястою маскою, яка повністю закривала праву щоку та частину чола. А замість ока виднілася чорна порожнина. Їй було, десь, стільки ж років як і мені, судячи з вигляду. 

    Вона підійшла зовсім близько до мене, та я не відступала, очікуючи будь-чого. У вухах гудів вітер, а дихання пришвидшилось від викиду адреналіну.

—  Стій! — врешті закричала я — Хто ти така?    

    Жінка відреагувала на моє прохання та різко зупинилася. Її рух здійняв невелику кур’яву під її ногами. Сукня була настільки довгою, що я не змогла розгледіти її ніг. Вона стояла на такій відстані від мене, що я мимоволі розглядала дрібний візерунок срібними нитками на її вбранні, а тоді перевела погляд вгору.

    Обличчя овальної форми, гострі вилиці, пухкі, виразні губи вигнуті у напівусмішці, чітка лінія брови і…глибоко запале око з жовтою райдужкою, котре швидкими рухами обмацувало мене поглядом з ніг до голови.

    Від її вигляду я зціпила зуби. 

Срань. 

    Наче тендітна і вродлива, але щось тут було не так. Я вловлювала від неї надто сильну енергію, проте не боялася її, але почувалася готовою, щоб врізати, якщо наблизиться. 

— Ось ти яка. — вона проігнорувала моє запитання. 

    Її голос здивував мене, — надто ніжний для її зовнішності. 

—   Хто ти така і що тобі потрібно? — я звучала рішуче, не ворушачись.

    Жінка нахилила голову на бік, продовжуючи вивчати мене, рухаючись навколо, зберігаючи ту саму відстань. На мої слова вона відреагувала смішком, який спрацював для мене як каталізатор роздратування.

    Е ні. Я не давала їй загнати себе, то ж зробила крок вбік. Виходило так, що разом ми малювали коло, крокуючи одна навпроти одної. Вона тут не просто так. 

—  Ти мені страшенно нагадуєш одну людину, котру я знала дуже давно. — вона потягнула передостаннє слово, — Та зараз не про це. Твоє запитання недоречне, оскільки це ти тут з’являєшся, час від часу, Майє.

— Я тут не з власної волі, бляха! Звідки ти знаєш моє ім’я?

—  Ха! Я все про тебе знаю, навіть більше, ніж ти думаєш. — вона задерла голову, показуючи свою тонку шию, — Мені кортіло перехопити тебе, щоб дещо показати. Вважай це актом доброї волі.

—   Що?! — я нічого не розуміла та зупинилась, балансуючи на ногах, наче готуючись нападати. 

—   Не хвилюйся, на разі. Тобі немає чого зараз агресувати. Хоча твоя злість мені на руку. — вона також зупинилась, схрестивши руки в долонях та знову нахилила голову, — Знаєш, ти правильно робиш, що не віриш.

— У що?! — у моїй голові пазл почав складатися і я розуміла, про що йде мова. Не даремно ж я знову тут.

—  Правильно мислиш. — усміхнулась вона, показуючи свої ідеальні зуби, а її жовте око продовжувало пронизувати мене наскрізь. 

    Я вхопила ротом повітря, та вона продовжила:

—   Продовжуй не вірити та відчувати те, що ти завжди відчуваєш. Будь-які дії не мають жодного сенсу. Те, що вже давно приречене — таким і буде.

—  Та що за срань ти несеш! — зашипіла я, краєм ока вловлюючи, як небо набирає багряного відтінку. 

     Вітер черговим потоком вдарив в обличчя, але цього разу засліпивши мене піском. Я закрила обличчя долонею, потираючи повіки, намагаючись прозріти.