Перше сновидіння

    Через недоспану ніч моя свідомість відключилась, я заснула на своїй канапі. Навіть кава не врятувала мене. І знову побачила той самий сон.

    Я стояла на вершині скелястої гори, позаду високого кремезного чоловіка з оголеним торсом. Моє волосся підхоплювало та розвівало гарячим подувом вітру, перешкоджаючи огляду. Його чорне, наче ніч, волосся також роздувалося, а потужні м’язи спини плавно грали від жесту з піднятою рукою, якою він безслівно на щось вказував. Мені довелося обійти його, щоб побачити атлантійське місто Золотих Воріт, наполовину поглинуте піском, а ми стояли на його околиці. Від побаченого в мене перехоплювало подих — наскільки воно було вражаючим. Увагу одразу привернули дахи храмів далеко в центральній частині міста, що виблискували під сонячним промінням.

    Сонце.

    Я захотіла його побачити й рвучко підняла голову до неба, проте яскраве світло засліпило мені очі. Затулила обличчя руками, приходячи до тями.

    Як же тут було спекотно!

— Тобі тут сподобається, Майє? — ніжний оксамит чоловічого голосу заполонив мої вуха. Я глянула на чоловіка, але його обличчя не побачила, наче щось закривало його від мене.

    Як тільки я зібралася відповісти, мій сон перервався, як завжди, на одному й тому самому місці.

    До тями привів звук горнятка, що впало на підлогу з моїх рук. Я швидким рухом зіп’ялася на ноги, підняла горня й попрямувала до вікна.  

    Я приб’ю Фела!  

    Це через нього мені сниться всіляка срань. Хлопець фанатіє від міфів, стародавніх цивілізацій та різних теорій змов. Останнє, про що він мені розповідав — це про орден Масонів. Тема Атлантиди звучала давніше, та чомусь мій мозок час від часу вирішував нагадати мені про неї у вигляді одного й того самого сновидіння. І мене це страшенно бісило. Хоч Фелікс Ніккель був дуже розумною людиною, відмінним дослідником, проте його тяга до таких речей деколи дратувала. Для вигляду я підтримувала розмову на цю тему, оскільки Фел був моїм хлопцем. Він знає, що насправді ця тема не для мене. То ж коли мої очі закочувалися, хлопець розумів, що мені набридло, і не ображався. 

    Та зі ще більшою силою мене бісило це сране сновидіння. Постійно одне й те саме. Це був каталізатор роздратування для мене.

    Срань якась.

    Не встигла я заспокоїтися й задуматися про що-небудь, як двері мого блоку зашипіли й відчинилися.

— Доброго ранку, Майє! — в приміщення зайшла Салі Діккенс. 

    Двері за нею зачинилися. Дівчина скинула з себе хутряний жакет і поклала його разом зі своїм екраном на крісло, що стояло в куті навпроти мене. Червоні шкіряні штани й майка гарно підкреслювали її тендітну фігуру. Пишні локони каштанового волосся охайно зібрані на потилиці, оголюючи довгу граційну шию. Десь глибоко в душі я захоплювалась її веселою вдачею, котрою вона володіла, незважаючи на всі свої особисті негаразди.

— Привіт, Салі. Ти сьогодні трохи рано, — здивувалася я. На екрані висвічувалося 7:57.

— Так склалися обставини, — вона опустила погляд, наче щось приховувала. Тонкі брови звелися в одну лінію. 

    На свої двадцять сім років вона виглядала прекрасно в будь-якому настрої. Глибоко вдихнула та впевнено глянула на мене. Натягнута усмішка пронизала її обличчя. За нею ховався помітний смуток.

—   Погано спалося?

— Останнім часом не можу заснути… — Салі попрямувала до машини з кавою.

— Хм, — було важко уявити, що людина, яка може заснути будь-де і в будь-який час доби, не спала. Мабуть, на це були свої причини. — Якісь проблеми? — все ж таки я вирішила запитати. Як-не-як, ми подруги. Хоча з мене подруга нікудишня.

— Так… — вона вагалася. — Та ні, немає ніяких проблем, — пробелькотала собі під ніс, ховаючи очі.

— Як знаєш. 

    Не хотілося лізти не у свої справи й розвивати цю тему. Захоче поділитися, тоді й розкаже. Не в моєму стилі випитувати, що трапилося, коли йшлося про особисті речі. Точніше, мене це мало хвилювало.

— У нас сьогодні багато справ, Салі, — я крутнулась на кріслі, швидко і впевнено зіп’ялась на ноги та попрямувала до сміттєвої урни.

    Мій робочий блок був просторим, з великим на всю стіну та добре освітленим вікном. Посередині розміщувався великий робочий стіл, стільниця якого частково слугувала екраном комп’ютера, і зараз він був покритий купою різного непотребу. Поруч стояло просте крісло, а трохи ближче до вікна — моя улюблена канапа. Біля дверей блоку, у стіні, вмонтований мій незамінний кавовий апарат, а поруч та сама сміттєва урна. 

— Ммм, — дівчина допивала каву.

— Опівдні я маю бачити на своєму комп’ютері останні звіти з магнітної активності, зміщення полюсів за останні п’ятдесят років, новини зі станції «Алеск» про зміни льодового покриву в Антарктиді — словом, усе, що зв’язане з материком. Ми повинні дізнатися, в чому там справа… Але в першу чергу я хочу побачити дані про зміни сейсмічної активності за останній рік і конкретні теорії щодо причини, тобто, з чим це може бути пов’язано, оскільки материк провалюється під землю. Коротко кажучи… ти мене зрозуміла.

— Звичайно. Все й одразу, — усміхнулась дівчина.