Опис світу (вступний)

Фініш

Майя 

6 квітня 2101 рік                                                                   

    Ранок.

    Крізь заплющені очі я побачила, як лише на секунду легкий промінь сонця пробився крізь завісу хмар та стіну хмарочосів. 

    Розплющивши очі, поглянула на великий годинник, вмонтований у білосніжну стіну. 6:31 — цифри світло-бірюзового відтінку світилися на синій голограмі.

    Звичайно, як завжди невиспана, я проблемно підіймалась з ліжка. Воно автоматично заїхало в стіну, згідно з таймером, який налаштувала раніше. Я проспала, всього дві з половиною години. Та я не з тих, хто потребував повного відпочинку. Чотири години сну на добу були для мене нормою. Тому…жити можна. А в екстрених випадках моя найліпша подруга — велике горня гарячої запашної чорної кави. Ммм…

    Підвівшись, я смачно позіхнула й попленталась у ванну кімнату. Сперлась долонями на раковину, яка автоматично висунулась зі стіни. Датчики зафіксували рух та тепло мого тіла. Підняла погляд на відображення дівчини в дзеркалі, яке вкривало  всю стіну.

    Незнайомка, що дивилася на мене, мала  втомлений вигляд. Пряме довге мідне волосся, схоже на копицю сіна, незграбно спадало на плечі й сягало талії. З-під нього визирали два сині ґудзики–очі, що дивилися на мене виснажено. Кутики мідних густих брів ледь припіднялися вгору, роблячи вираз обличчя ще більш сонним та сумним. Пухкі губи склалися в байдужу лінію… 

    Я ретельно почистила зуби, вмилася холодною водою — по спині пробігли дрижаки, і я відчула як прокинулася. Холодний душ остаточно привів мене до тями. Одразу в душовій кабіні я й висушилась завдяки її певній функції. Потім обережно розчесала волосся. Нарешті я стала схожою на себе. Хоч і з одним нюансом — під очима виднілися темні кола. Проте, до цього я вже звикла. Вже й не пам’ятала, коли востаннє виглядала свіжою.

   Опісля, попленталась на кухню. Переді мною засвітилося кілька десятків блакитних значків на мармуровій стільниці, де зображалися різні страви. Та я прицілилася тільки на два — це горня з паруючою рідиною в ній, та тостер. 

— Кава та гарячі тости. — скориставшись голосовою вказівкою, рівно через п’ять секунд переді мною парував мій сніданок.

    Сіла за стійку на барний стілець і бездумно дивилася у плазмове вікно із зображенням календаря майя та не відчувала смаку їжі.

   Поснідавши, знову повернулась у спальню, а звідти — в гардеробну. Натиснула значок, який синявою світився на стіні. Через секунду утворилася щілина, яка миттєво розсунулась. Приміщення нагадувало кабіну ліфта. Мене оточувало різке синє сяйво — ніби ультрафіолет, але очі від нього не боліли. 

    На стінах  вбудовані сенсорні екрани. Їх поділено на декілька десятків квадратиків, кожен з яких відповідав за певне вбрання. Ось зараз я торкнулася середнього квадратика зліва від мене — з підлоги та зі стелі почав струменіти білий дим. Склалося враження, що мене загорнули в м’яке простирадло. В кабіні пахло шкірою. Через п’ятнадцять секунд все припинилося. Двері відчинилися і я вийшла. 

    Обернувшись на сто вісімдесят градусів, побачила своє відображення, яке через хвилину мало зникнути — вгорі в правому кутку висвічував таймер. На мені були чорні шкіряні штани та куртка. Під нею водолазка з високою горловиною, що чітко підкреслював форми тіла, а на ногах — черевики з чорної техношкіри та м’якою беззвуковою підошвою. Час вийшов — моє відображення зникло. 

    Опісля я прямувала до свого сріблястого автофлая.

     Я любила його. Любила елегантні форми, ніжні лінії… У темно-коричневому шкіряному салоні було тепло, панував затишок, пахло улюбленим горіховим маслом. На пасажирському сидінні лежав мій новенький напівпрозорий екран. 

       —  Двигун, старт. — впізнавши мій голос, система увімкнулася, двигун тихенько замуркотів, споживаючи електроенергію, якою я його вчора накачала. 

    Поклала долоні на дугоподібне кермо, відтягнула від себе. Ворота миттю відчинилися, приміщення наповнилося густим туманом. Увімкнула протитуманні фари. Вилетіла на вулицю. Якби не фари, в такому густому тумані я б не побачила флай-роут, що знаходилися на висоті 50 — 100 м від землі. 

     Вилетіла на сітку флай-роут, де пересувалися тисячі автофлаїв: сині, зелені, червоні. Але найбільше було чорних. В основному колір визначав статус людини. У мене сріблястий — це означало, що моя посада пов'язана з наукою.

    В центральній частині бази регіону №1 (наша база поділялася на окремі регіони) туман розсіювався, натомість над головами височіли хмарочоси та клапті важких хмар. У повітрі відчувався мороз, не зважаючи на те, що до травня залишалося всього декілька тижнів. У наш час від погоди можна будь-чого очікувати.  

    Сонце я бачила доволі рідко, оскільки небо, мабуть, навічно заполонили сірі хмари й клапті забруднюючого диму, що назбирувався століттями. Тепер у нашому світі панувала важкість неба, що от-от мала звалитися нам на голови. Глибоко вдихнула — легені наповнилися іржавим повітрям і запахом плавленого металу. У роті був металевий присмак.