Опис світу (вступний)

Фініш

Майя 

6 квітня 2101 рік                                                                   

    Ранок.

    Крізь заплющені очі я побачила, як лише на секунду легкий промінь сонця пробився крізь завісу хмар та стіну хмарочосів. 

    Розплющивши очі, поглянула на великий годинник, вмонтований у білосніжну стіну. 6:31 — цифри світло-бірюзового відтінку світилися на синій голограмі.

    Звичайно, як і завжди, невиспана, я проблемно підіймалася з ліжка. Воно автоматично заїхало в стіну, відповідно до раніше налаштованого часу на таймері. Я спала всього дві з половиною години. Та я не з тих, хто потребував повного відпочинку. Чотири години сну на добу були для мене нормою. Тому… жити можна. А в екстрених випадках моя найліпша подруга — велике горня гарячої запашної чорної кави. Ммм…

    Підвівшись, я смачно позіхнула й попленталась у ванну кімнату. Сперлася долонями на раковину, яка автоматично висунулася зі стіни. Датчики зафіксували рух і тепло мого тіла. Підняла погляд на відображення дівчини в дзеркалі, яке вкривало  всю стіну.

    Незнайомка, що дивилася на мене, мала  втомлений вигляд. Пряме довге мідне волосся, схоже на копицю сіна, незграбно спадало на плечі й сягало талії. З-під нього визирали два сині ґудзики–очі, що дивилися на мене виснажено. Кутики мідних густих брів ледь припіднялися вгору, роблячи вираз обличчя ще більше сонним і сумним. Пухкі губи склалися в байдужу лінію… 

    Я ретельно почистила зуби, вмилася холодною водою — по спині пробігли дрижаки, і я відчула, що прокинулася. Холодний душ остаточно привів мене до тями. Одразу в душовій кабіні я й висушилася завдяки відповідній її функції. Потім обережно розчесала волосся. Нарешті я стала схожою на себе. Хоч і з одним нюансом: під очима виднілися темні кола. Проте, до цього я вже звикла. Навіть не пам’ятала, коли востаннє виглядала свіжою.

   Опісля попленталася на кухню. Переді мною засвітилося кілька десятків блакитних значків на мармуровій стільниці з зображеннями різних страв. Та я прицілилася тільки на дві — це горня з паруючою рідиною в ній і тостер. 

— Кава та гарячі тости, — скориставшись голосовою вказівкою, рівно через п’ять секунд переді мною парував мій сніданок.

    Сіла за стійку на барний стілець і бездумно дивилася у плазмове вікно із зображенням календаря майя, не відчуваючи смаку їжі.

   Поснідавши, знову повернулась у спальню, а звідти — в гардеробну. Натиснула значок, який синявою світився на стіні. Через секунду утворилася щілина, яка миттєво розсунулася. Приміщення нагадувало кабіну ліфта. Мене оточувало різке синє сяйво — ніби ультрафіолет, але очі від нього не боліли. 

    На стінах вбудовані сенсорні екрани. Їх поділено на декілька десятків квадратиків, кожен з яких відповідав за певне вбрання. Ось зараз я торкнулася середнього квадратика зліва від мене — з підлоги та зі стелі почав струменіти білий дим. Склалося враження, що мене загорнули в м’яке простирадло. В кабіні запахло шкірою. Через п’ятнадцять секунд все припинилося. Двері відчинилися і я вийшла. 

    Обернувшись на сто вісімдесят градусів, побачила своє відображення, яке через хвилину мало зникнути — вгорі у правому кутку висвічував таймер. На мені були чорні шкіряні штани та куртка. Під нею водолазка з високою горловиною, що чітко підкреслював форми тіла, а на ногах — черевики з чорної техношкіри та м’якою беззвуковою підошвою. Час вийшов — моє відображення зникло. 

    За мить я прямувала до свого сріблястого автофлая.

Я любила його. Любила елегантні форми, ніжні лінії… У темно-коричневому шкіряному салоні було тепло, панував затишок, пахло улюбленим горіховим маслом. На пасажирському сидінні лежав мій новенький напівпрозорий екран. 

         — Двигун, старт, — впізнавши мій голос, система увімкнулася, двигун тихенько замуркотів, споживаючи електроенергію, якою я його вчора зарядила.  

    Поклала долоні на дугоподібне кермо, відтягнула від себе. Ворота миттю відчинилися, приміщення наповнилося густим туманом. Увімкнула протитуманні фари. Вилетіла на вулицю. Якби не фари, в такому густому тумані я б не побачила флай-роут, що знаходилися на висоті 50-100 м від землі. 

     Вилетіла на сітку флай-роут, де пересувалися тисячі автофлаїв: сині, зелені, червоні. Але найбільше було чорних. В основному колір визначав статус людини. У мене сріблястий — це означало, що моя посада пов'язана з наукою.

    В центральній частині бази регіону №1 (наша база поділялася на окремі регіони) туман розсіювався, натомість над головами височіли хмарочоси та клапті важких хмар. У повітрі відчувався мороз, незважаючи на те, що до травня залишалося всього декілька тижнів. У наш час від погоди можна будь-чого очікувати.  

    Сонце я бачила доволі рідко, оскільки небо, мабуть, навічно заполонили сірі хмари й клапті забруднюючого диму, що назбирувався століттями. Тепер у нашому світі панувала важкість неба, що от-от мала звалитися нам на голови. Глибоко вдихнула — легені наповнилися іржавим повітрям і запахом плавленого металу. У роті був металевий присмак. 

    Разом із цим повітрям мене огорнуло відчуття чергового похмурого дня, що наповнювався темою  планетних катастроф та думками «як вберегти те, що ми вже давно втратили». Останні війни та людська байдужість до екології остаточно доконали нашу планету. Відверто кажучи, мене дивувало, як людство ще жило і в чому взагалі полягала наша мета. Мене переповнювало нерозуміння факту існування людства: чому ми ще дихали, адже  були здатні лише руйнувати все навколо. Та ці думки я ховала глибоко в душі та присвячувала всю себе роботі. Я вірила, що мета мого існування полягала у збереженні того, що було на межі зникнення.