Пролог

Майя

    Те, що я побачила, змусило мене відстрибнути подалі від крижаної стіни. Ієрогліфи світилися блакитним сяйвом зсередини. Крига все ще говорила до мене, навіть кричала. Я розуміла, що воно наближається до нас. За лічені хвилини портал відкриється — так сказав мені невідомий. 

    Необхідно якнайшвидше забратися з ущелини та зайти в корабель. Це буде хоч якийсь захист, оскільки нам не вдасться так швидко залишити крижану печеру, що знаходиться глибоко в товщі криги.

— Нам потрібно поспішати, Феле! — мій уривчастий голос відбивався луною від стін. — Зараз усе почнеться. Ми мусимо негайно дістатися до корабля! 

    Я підійшла до хлопця, торкаючись його руки й, дивлячись йому в очі, протиснулася до виходу. Холод проймав тіло до кісток.

—  Про що ти? —  Фел уважно вивчав кожен мій рух. 

    Бачила, що він хвилюється за мене, намагається зрозуміти. Ще хвилину тому я сама нічого не розуміла та втрачала контроль над собою. Істота в моїй голові керувала моїми емоціями, блокуючи страх і не даючи розповісти всім про те, що мені відомо. Але зараз він мовчки спостерігав та давав зрозуміти, що скоро ми зустрінемося. 

— Феле, зараз нас накриє чергова хвиля геомагнітної енергії. Це предвісник саме того захисного купола, який ми шукаємо. Але справа в тому, що він живий! — я обхопила його обличчя долонями. — Все розпочнеться за декілька хвилин. І ми мусимо пережити це!

— Що? — хлопець витріщався на мене, певно думаючи, що глузд покинув мене.

    Та я вже мчала крижаною печерею, прямуючи до нашого дослідницького модуля. У горлі неприємно тиснув клубок придушених емоцій, які останнім часом зводили мене з розуму, але тепер це не мало жодного значення.

    Торкнувшись ієрогліфів, я чітко побачила й все зрозуміла. Те, що відбувалося до сьогодні — вело мене сюди, в цю крижану печеру. Він привів мене сюди, говорячи до мене в снах, перебуваючи у моїй підсвідомості, керуючи думками. Усе між собою чітко взаємопов’язане і хоч я не вірила, та мій шлях вів саме туди.  Там моє місце, не тут, принаймні так мені здалося. Мене покликано захистити цей світ. А зробити це я зможу лише потрапивши в портал. 

    Я мушу. Це моя місія. Така моя доля. Для мене найголовніше — щоб вціліли мої люди. Ті, хто мені дорогий і кого люблю… хоч я й завдавала їм болю. 

—    Негайно, всі до модуля! Алексе, Дене, чуєте мене?   

—  Ми вже тут. А вас ніяк не докличешся. У чому справа? — у навушнику почувся голос Алекса.

—  Закругляйтесь й мчіть до корабля! Але в жодному разі не вмикайте двигуни! — продовжувала волати. 

    Ми маємо перебувати в кораблі, але систему потрібно відключити. Перехід має бути безпечним, якщо машина працюватиме — нам кінець.

—   Що трапилося? — озвалася Салі. 

    Дівчина не виходила назовні, а залишалася на кораблі разом із Шоном та клонами.

—   Звідки ти про це знаєш і як ковпак може бути живим? — відказав Алекс, голос сповнювався скептицизмом, — І хто тобі надав дозвіл командувати?

—    Я не чекатиму твоєї команди, Алексе. Мені це не потрібно і ти мав би це знати й змиритися. Жоден твій наказ для мене нічого не вартий!

    Ми швидко зайшли до корабля, зняли захисні костюми та позаймали свої місця. 

— Майє, в чому справа? Чому ти така збентежена? — Софі стурбовано витріщалася на мене.

    Та я проігнорувала її, зосередившись на тому, щоб Алекс повністю вирубив систему. Але він, здається, не збирався цього робити.

—   Ти тут не командир, Майє! — заволав Алекс. — Один твій крик не означає, що всі кидатимуть робочі протоколи. Це вже занадто!

—    Значить так, — процідила я, — Якщо я щось кажу, значить це щось означає. Досить того, що я терплю тебе поряд після всього, що ти накоїв. Ти повбивав усіх! У будь-якому разі ти точно до цього причетний. То ж не очікуй, що після всього до тебе хтось дослухатиметься!

    В цю мить корабель здригнувся, корпус загудів, немов по ньому провели чимось великим та металевим одразу зі всіх сторін. Я швидко переглянула дані на екранах: система фіксувала стрімке наближення невідомого об’єкта просто навпроти нас, з тієї самої ущелини, де я щойно була.

    Сказати, що мене емоційно розриває зсередини — це нічого не сказати. На мить я ніби заніміла. Відчуваю, як позаду всі витріщились на мене, оскільки на секунду приміщення заполонила мовчанка.

—   Вирубай систему. Інакше ми всі загинемо.

    Я скрутилась калачиком та вперлась чолом у Фелові груди. Хлопець лежав на спині, та підлоги наче не було. Хоча я відчувала тверду поверхню під своїми колінами. Все навколо втратило форму: світло поглинуло тіні, а простір розчинявся, переплітаючи між собою світлові яскраві промені. Мені страшно — Фел втратив свідомість. Що з рештою, я не мала жодного поняття. 

    Істота зникла з моєї голови. Його відсутність помітно відчувалася після, майже, щоденного нагадування про себе протягом місяця часу.