Відлуння істини та крижані кайдани

Холод Ерлії зустрів Андрі не як рідна домівка, а як застояне, застигле минуле. Коли він переступив межу порталу, перше, що впало в очі — знайомі велетенські крижані брили, що підпирали небо, наче застиглі вартові. Скрізь, куди сягав зір, розкинувся безкрайній, прозоро-блакитний лід, що виблискував під тьмяним світлом місцевих світил.
Андрі зупинився біля краю скелі, його погляд мимоволі прикувався до лісу «Пустощів». Чорні, покручені стовбури дерев здавалися ранами на білосніжному тілі землі. Він довго стояв там, вдихаючи розріджене морозне повітря, і думав про Юкіо. Серце стислося від дивного відчуття — суміші полегшення та нерозуміння. Юкіо залишився там, на Землі, у світі людей. Це було майже неймовірно. Той самий Юкіо, який спочатку тремтів від однієї думки про людський світ, який відмовляв Андрі від цієї «безумної затії», тепер знайшов там прихисток. Хто б міг подумати, що той, хто найбільше боявся змін, зрештою обере їх назавжди?
Але ностальгія швидко поступилася місцем рішучості. В голові Андрі крутилася картина, яку він побачив перед втечею — нове втілення Піто. Він мусив сказати це Каю. Негайно.
Він не стукав. Не чекав дозволу. Андрі просто вибив двері до покоїв Кая і, завмерши на порозі, побачив їх обох. Слова вилетіли самі собою, гостро й емоційно:
— Андрі: та ви схожі як дві краплі води! Мені що тепер вас двох терпіти прийдеться?
— Кай: Заспокойся, Креон мені сказав, що Піто мій брат близнюк, от і все.
— Андрі: Але в нашій Ерлії ніколи не було близнюків.
— Кай: Це.. Трапляється дуже рідко.
— Андрі: Та поясни нормально!
— Кай: Моя мама людина, як і твоя, вона мала мати близнюків, проте через те, що ми живемо в Ерлії генетика зробила так, що.. (Кай затих на пару секунд і продовжив) — Піто поселився в моєму серці та жив увесь час там, а коли ти його вивільнив то якось спрацював ритуал з демонами, наше прокляття, якби не воно, можливо мій демон був би ерлійцем чи людиною, послухай, я сам заплутався, Креон не пояснює справжню причину цього явища, а батьків я не маю тому не можу в них спитати що це за..
— Андрі (перериваючи): Бляха, я вперше бачу двох однакових людей!
Піто, який тепер виглядав зовсім інакше, сидів тихо, не підіймаючи очей від старої книги.
— Андрі: Піто чому ти мовчиш?
— Піто: Мене звати Коул, я... Я й сам нічого не знаю, знаю лише що Серафіна моя володарка, і що Кай мій брат, саме головне це мій брат і нічого більше.
— Андрі: Тобто підеш проти особи?
— Коул: Так.
— Кай: Я не дозволю, розкажи краще як там земля, люди та їх світ? Вони одразу тебе побили чи трохи пізніше?
Андрі раптом розсміявся, і цей сміх здавався дивним у холодних стінах Ерлії.
— Андрі: Там прекрасно, більш добрих створінь я ще не зустрічав.
— Кай: Спокушаєш, я теж туди хочу, доречі тобі хана від усіх вожаків.
— Андрі: Та все одно мені на них, я маю дістатися до порталу Піто та покінчити з цим всім, ти..
— Кай: Я з тобою.
— Андрі: А? Ти серйозно?
Пізніше, через зв’язок із Юкіо, вони домовилися про план. Кай неймовірно хвилювався за Коула, тому вони вирішили відправити його у світ людей — під нагляд Юкіо, який теж не міг повірити в історію про братів-близнюків.
Нью-Йорк приголомшив Коула. Яскраві вогні, нескінченний потік машин, запах кави та вулична музика — це було настільки далеко від похмурого світу демонів, що він вперше за століття відчув щось схоже на спокій. Але коли настав вечір і тіні видовжилися між хмарочосами, крижаний голос прорізав його свідомість:
— Голос: Я знаю що ти усе знаєш, дивно, що ти ще не сказав.
— Коул: Я... Я... Чого тобі треба?
— Голос: Мені? Лише полум'я, їжа, ти ж і сам такий хіба ні?
— Коул: Ні.
— Голос: Якщо ти скажеш я вб'ю тебе, всіх, і Кая в тому числі.
Коул здригнувся. Це був голос одного з вожаків Ерлії. Він знав усе: хто стоїть за змовою, як звільнити справжніх ерлійців від забуття. Але страх перед Серафіною, яка могла стерти його з плину часу, тепер, коли він нарешті став живим, пригнічував його сильніше за будь-які ланцюги.
Тим часом Андрі та Кай ступили у портал світу демонів.
Це було пекло наяву: чотири вогняні сонця висіли в небі, але вони не давали тепла — лише випалювали очі холодним, мертвотним світлом. Навколо вирували ріки лави, вулкани вивергали чорний попіл, а повітря було насичене запахом сірки та гару.
Вони знайшли кристали швидко. Занадто швидко. Взявши їх у руки, Андрі здивувався, чому все пройшло без бою. Але коли вони вже збиралися йти, шлях перегородила принцеса часу Лія.
— Лія: Он як, всьому буде кінець так?
— Андрі: Так, саме так, кінець вашому дурдому.
Лія не напала. Замість агресії вона почала говорити, і кожне її слово було наче удар молота по склу.
— Лія: Кристал, треба його кинути до коріння проблеми, до того що вдихають названі ерлійці кожного дня, тому що цей предмет не дає згадати тим справжнім ерлійцям їх історію та що сталося, в особливості твій батько Андрі, він справжній ерлієць як і ти, також кристали потрібно дати в портал "Пустого сну" щоб звільнити ув'язнених жителів, а що робити з моїм серцем на дні річки яке заховане на глибині лісу "Пустощів" вирішувати тобі, а мій розум тут.
Андрі стояв як укопаний, Кай поруч ледве дихав.
— Андрі: Ви випалили мені всю інформацію, не знаю я більше шокований з Дерека та Серафіни, чи з того навіщо це усе було зроблено, він егоїст, я просто ненавиджу його! Я його вб'ю!
— Кай: Зачекай! Ні!
— Лія: Твоя мама, Саманта колись жила тут, але вона почала підозрювати його, вашого вожака, тому він підлаштував все так, що вона була зрадницею та шпигункою, звісно пам'ять їй стерли, вона думає що покинувши тебе так буде краще, що Ерлія не для неї, Аквіло нічого не зробив, тому що його підсвідомість затьмарена про "безпеку країни" ті 4 замки в лісі "Пустощів" належали Саманті, там клімат підходив їй, потім з'явився ти, і Дерек придумав історію про її "зраду" Ерлії, після відправив на землю та стер пам'ять, він думав що це буде небезпечно для нього, вона людина ти наполовину ерлієць.
— Андрі: Дідько! Яка нісенітниця!
— Лія: Врятуй Ерлію.
— Андрі: Та без питань.
Вони повернулися в крижану Ерлію. Андрі йшов вперед, і кожен його крок відбивався луною від льоду. Його кулаки були стиснуті до білих кісточок. Кай ледве встигав за ним, тримаючи за плече, намагаючись стримати цей вибух гніву. Він бачив у очах Андрі смерть — смерть вожака, який зрадив свій народ і власну родину. Андрі не думав про наслідки, про армії чи політику. Він просто йшов вершити правосуддя.