До Землі з льодового простору"

Політ крізь портал здавався нескінченним падінням у потік рідкого срібла. Коли світло нарешті вибухнуло і згасло, Андрі та Юкіо відчули під ногами твердий асфальт. Повітря було незвично густим, наповненим запахами випічки, бензину та вологої землі.
Вони опинилися в нічному Нью-Йорку. Навколо, наче мільярди маленьких зірочок, мерехтіли гірлянди, обплітаючи дерева та вітрини. Високі ялини, подібні до тих, що в лісі «Пустощів», стояли вздовж доріг, але замість вічної криги їх прикрашали яскраві вогні. Дороги були чистими, тут не було снігу, а величезні залізні коробки на колесах — машини — зі свистом пролітали повз, освітлюючи вулиці фарами.
— Пам'ятаєш, ти питав: "Навіщо нам емоції?" Ось навіщо, просто подивись, яка краса, неймовірно, — прошепотів Андрі, затамувавши подих.
— І справді гарно, — ледь чутно відповів Юкіо, озираючись на хмарочоси.
Вони стояли в затишному районі, де перехожі, загорнуті в пальта, поспішали у своїх справах. Раптом один чоловік зупинився поруч із ними.
— Томас: Хлопці, в центрі біля ялинки є кафе у Сюзен, сьогодні там знижки на пончики та інші солодощі, — він підійшов ближче і змовницьки додав: — Якщо дуже попросите, вона може трішки коньяку влити в какао, але я вам цього не казав.
— Юкіо: Конь...яку? — він здивовано витріщився на незнайомця, не розуміючи слова.
Андрі швидко штовхнув його в плече, натякаючи другу, щоб той не виглядав бовдуром.
— Андрі: Дякуємо, сер. Підемо, але ми не п'ємо.
— Томас: Добре, добре. З наступаючим вас, хлопці!
— Андрі: І вас, сер, дякуємо.
Чоловік сів у своє авто і поїхав, залишивши за собою хмару вихлопних газів.
— Юкіо: Вау, що це...
— Андрі: Я читав, це машина, на ній мандрують. Це тобі не наші портали. Ходімо в цей центр. В нашому — Синє Полум'я, а в людей — ялинка. Може, вона дає їм енергію?
Невдовзі вони дісталися ярмарку. У центрі височіла п'ятиметрова ялинка, обвішана фігурками оленів, янголів та пташок. Хлопці зайшли до затишного кафе, де пахло шоколадом та корицею. За кілька хвилин вони вже наминали теплі пончики.
— Юкіо: Так смачно! Це не схоже на...
— Андрі: Тссс, тихіше, ми привертаємо увагу.
— Юкіо: Шоколад... Я хочу їсти його кожного дня і пити!
— Андрі: І мені подобається. Але треба шукати, де ночувати. Хоча можна і на вулиці, але тут не Ерлія, знаєш...
До їхнього столика підійшов молодий офіціант.
— Тревор: Ваш рахунок. Сподіваюся, вам сподобалось.
— Юкіо: Дуже! Я щодня буду приходити!
— Андрі: А грошей в нас немає. Дідько, я...
Тревор розгублено покликав власницю закладу. До хлопців підійшла жінка з добрим, але втомленим обличчям.
— Сюзен: Сьогодні 23 грудня, а у вас нема грошей. Що будемо робити? Подзвоніть батькам, і ми все владнаємо.
— Андрі: Я погоджуюсь на роботу.
— Сюзен: А що ти вмієш?
— Андрі: Я можу все. Принести щось, якщо воно не важче 5 тонн. Просто щось почистити. Що скажете, те і зроблю.
— Сюзен: Смішний... 5 тонн.
— Андрі: Я кажу правду, я можу і більше!
— Юкіо: Андрі!
— Сюзен: У нас холодильник погано морозить. Знаєш, що робити?
— Андрі: Це я можу.
— Сюзен: Тоді ходімо, подивимось, на що ти здатен, хлопче.
Поки Андрі йшов за Сюзен, Юкіо спокійно допивав свій гарячий шоколад. Охоронець закладу пильно свердлив його поглядом, але Юкіо було байдуже. Після крижаних очей вожаків кланів Сноу чи Криги, людський погляд здавався йому лише легкою прохолодою.
У морозильній камері Андрі просто торкнувся стінки. Один легкий імпульс його внутрішнього холоду — і техніка загула, миттєво покриваючись інеєм. Сюзен завмерла в шоці: "Як таке можливо? Ти навіть на інструменти не подивився!" Після цього хлопець з легкістю, ніби чашку чаю, переніс важкі мішки по 70 кілограмів.
Конфлікт було вичерпано. Сюзен, вражена силою юнака, запропонувала їм нічліг у своїй порожній квартирі неподалік.
— Сюзен: Тут лише 10 градусів тепла, вибачте, хлопці. Я принесу ще ковдри, щоб вам не було холодно.
— Юкіо: Така спека!
— Андрі: А й справді.
— Сюзен: Ви не з Нью-Йорка, так?
— Юкіо: Ми з Канади! — випалив він, згадавши назву холодної країни з книжок.
— Андрі: Нам тепло, не переживайте. А ще... нам потрібна ваша оця... поліція.
— Сюзен: Щось сталося, хлопці?
— Юкіо: Ні, він шукає маму. Ріс з батьком, складна історія.
— Сюзен: Мій зять — поліцейський. Можу попросити пошукати.
— Андрі: Це було б чудово!
— Юкіо: Тихіше, Андрі...
— Сюзен: Давайте завтра обговоримо це. На добраніч.
Коли жінка пішла, хлопці вляглися у м'які ліжка, такі комфортні, дуже відрізняються від ерлійських. Подушки пахнули квітами та чистотою, йому хотілося торкнутися живих рослин, але треба було чекати літа. Андрі дивився у вікно на вогні великого міста. Тут усе було іншим: люди не були лихими, вони могли піклуватися про незнайомців, а повітря не обпікало легені морозом. У цей момент він відчув, що зробить усе, аби знайти свою матір - Саманту Бішоп. Тепер його ніхто не зупинить.