"Невже ти мій друг?"

Ранок зустрів Андрі колючим холодом, але не тим звичним, що панував у самому серці Ерлії. Юкіо не прийшов. Страх виявився сильнішим за цікавість чи відданість; він залишився десь там, за зачиненими дверима свого дому, не бажаючи ставати частиною того божевілля, яке замислив Андрі.
Андрі чекав біля межі Лісу "Пустощів". Це було дивне, майже неможливе місце. Сніг тут лежав тонким шаром, не наважуючись повністю поглинути землю, як в Ерлії. Дерева стояли зухвало зеленими, а з-під білої ковдри подекуди пробивалася жива трава. На тлі цього дивного пейзажу височіли «4 тиші холоду» — чотири покинуті замки, чиї порожні вікна-очниці спостерігали за кожним кроком непроханих гостей. Колись тут вирувало життя, але зараз лише вітер гуляв коридорами кам’яних велетнів.
Кай з’явився з туману. Вони завмерли один навпроти одного. Два осуджуючих погляди зіткнулися, немов крига й камінь. Повітря між ними було наелектризоване взаємною неприязню; кожен рух, кожен подих видавав те, як сильно їм не подобається проводити час разом.
— Ти готовий, Кай? — холодно запитав Андрі, стискаючи руків'я ножів.
— Починай, — коротко кинув той, випнувши підборіддя.
 
Андрі дістав два гострих, як бритва, ножі. Він не вагався. Схопивши Кая, він змусив його відкрити рота. Перший розріз пройшов з одного боку язика. Кай здригнувся, його очі розширилися від шоку. Червона, солена кров миттєво наповнила ротову порожнину і потекла по підборіддю, важкими краплями падаючи на незайманий білий сніг. Ця яскрава червона пляма на білосніжному тлі виглядала як щось абсолютно зайве, брудне, неправильне.
Андрі діяв швидко і жорстоко. Другий розріз — і він різко, одним рухом відтяв плоть. А потім ще різкіше вирвав залишок язика, а на його кінці був він - демон Піто, той самий якого усі боялися.  Світ для Кая вибухнув болем. Він упав назад на коліна, хапаючись руками за обличчя. З горла виривався лише хриплий, булькаючий звук відчаю. Сніг під ним стрімко фарбувався в багряний.
— Сука, це так боляче, дідько! — пролунав голос Кая прямо в голові Андрі. Тепер вони були пов'язані ментально.
— Вибач, — сухо відповів Андрі, дивлячись на те, що тримав у руках.
На самому кінці відрізаного язика сидів Демон Піто. Він був великим, але його вигляд жахав: темне, майже вугільне тіло перепліталося з вогняними жилами, що пульсували всередині. великі роги, копита та груба шерсть робили його схожим на справжнього біса з найгірших легенд Сноу. Проте очі демона були іншими — вони дивилися на хлопців одночасно з великою цікавістю і прихованим переляком. Він завмер, і ця спокійна поза зовсім не пасувала до його демонічного вигляду.
— Скажи щось, демон Піто, — подумки наказав Кай, тамуючи біль.
Піто глянув на Кая кілька секунд. Потім він підійшов до найближчого дерева, відірвав шматок льоду з гілки й, використовуючи його як інструмент, почав шкрябати на снігу.
«ДОПОМОЖІТЬ, МИ НЕ ВИННІ»
— А хто винен? — вигукнув Андрі. — Чорт, я так і знав, що ви нормальні, а ті ідіоти вас ображають!
Демон спершу відсахнувся, ніби злякавшись гучного голосу, але потім знову схилився над снігом:
«КРИЖАНА БІБЛІОТЕКА, Я НЕ МОЖУ РОЗМОВЛЯТИ ДОКИ НЕ СКАЖЕТЕ ОДНЕ СЛОВО МОЄЮ МОВОЮ»
— Яку саме книгу? Що там намальовано? — швидко запитав Андрі.
Піто написав: «ТАМ РУНИ ЯК НА ШКАТУЛЦІ, ПІРТУРІАНСЬКА».
— І куди демона дінеш, розумничку? — в’їдливо запитав Кай.
— Нехай гуляє, — відрізав Андрі.
Піто знову нахилився і вивів: «МЕНІ ДУЖЕ ХОЛОДНО».
Хлопці перезирнулися. Попри неприязнь, вони разом повели демона до одного з покинутих замків. Всередині було порожньо і тихо. Андрі вів Піто через пильні зали, дивуючись архітектурі. Здавалося, тут колись жили не монстри, а люди. В одній із кімнат Андрі зупинився біля дивної кам'яної ніші в стіні, що була з’єднана з димарем. Він не розумів, що це за штука і навіщо вона потрібна, але вирішив залишити Піто саме там.
Демон низько вклонився їм обом, висловлюючи вдячність.

— А хлопчик слухняний, — зауважив Кай.
— І не страшний, як у казках Сноу, — додав Андрі, зачиняючи важкі двері.
— Підемо до тої бібліотеки? Надіюсь, Піто не знайдуть.
— Не знайдуть, навіть якщо й запідозрять.

Крижана Бібліотека

 Вони йшли мовчки. Крижана бібліотека була величною спорудою, де стіни виблискували блакитним світлом, а полиці, заставлені книгами, здавалися нескінченними лабіринтами. Тут панувала абсолютна, майже мертва тиша.
Їм знадобилося пів години, щоб підібрати шифр до замка в забороненій секції. Коли механізм клацнув і важкі двері розчинилися, Андрі першим увійшов всередину. Його очі розширилися від шоку. Те, що він побачив на сторінках відкритого фоліанта, не вкладалося в голові.
— Що там? — запитав Кай, підходячи ближче.
— Не може бути... — прошепотів Андрі. — А хто ж тоді вони? Колір? Серйозно, колір?
— Та кажи, — холодно повторив Кай
— Діло не в тому, що я дізнався, а в тому, що я розумію цю мову.
— На шкатулці ти не розумів.
— Дивно це все.
Раптом з боку коридору почувся шум. Хлопці завмерли, затамувавши подих. Звуки кроків наближалися. Голоси були знайомими, але вони не могли одразу зрозуміти, кому вони належать.
— Ти взяв вогню? — запитав перший голос.
— Так, взяв, — відповів другий.
— Чудово. Ви знаєте, що буде, якщо хтось дізнається.
— Так, сер.
Кроки почали віддалятися, стаючи все тихішими. Кай і Андрі стояли в темряві, приголомшені. Навіщо ерлійцям, чия природа — це лід, холод і вічна зима, знадобився вогонь? І куди ці люди прямували з такою таємницею?