"Тіні Ерлії. Крижане потоплення"

Ерлія завжди здавалася місцем ідеального порядку, застиглого в холодному спокої. Світ, де магія зими була не просто силою, а способом життя. Але сьогодні цей спокій тиснув йому на груди. Тоді йому було 13 років, а дітям до 13 років суворо заборонялося бачити обряд вигнання Піто, але сьогодні він мав на це право. Дорослі казали, що це для їхньої ж безпеки, мовляв, лише зміцнілий дух підлітка може витримати вигляд того, як старші позбуваються цього демона.
Він сидів на краю крижаної скелі, дивлячись на те, як збираються на головній площі. Андрі вже перейшов цю межу, але замість готовності він відчував лише огиду і купу запитань. Цей, як вони кажуть "демон" не турбував їх ніколи, та й люди не зробили нічого поганого, це було дивно, ненормально та не логічно, подумав Андрі. Навіщо віддавати свою частину тіла, свій голос, щоб що?
Звідки взявся цей Піто? Чому вони, величні ерлійці, що здатні творити зиму такої краси, мають жити в страху перед чимось, що живе всередині них? І головне — чому вони витрачають свою магію на те, щоб дарувати зиму людям, яких так пристрасно ненавидять?
— Це не має сенсу, — прошепотів Андрі.
Він намагався розпитати вожаків. Але всі вони — могутні, стародавні істоти — лише розводили руками, казали "люди злі та жорстокі", але це не була істинна причина ненависті людей, Андрі не бачив сенсу у словах вожаків Ерлії. Навіть його батько, вожак клану Айс, чиє вогняне волосся було єдиним теплим кольором у цьому світі, не пам’ятав початку. Ні як з'явилася Ерлія, ні про те, що він робив до того як познайомився з Урмасом та Креоном, де вони були раніше? Про інших кому менше ніж 300 років він не знав нічого, єдине в чому він був певен - вони ерлійці, в них немає язика та їх вид спілкування лише ментальний, а їх дитинство, їх історії були далекими забутими спогадами. І він пам'ятав Саманту Бішоп, хоча пройшло всього лише 15 років, для Аквіло цей проміжок часу який сплинув майже не відчувся, де вона зараз він знав, але мовчав про це. Коли Андрі підозрював чому все так, батько лише казав:
— Мені більше ніж 1000 років, Андрі. Сноу та Кризі близько трьохсот. Пам’ять з часом стає такою ж крихкою, як лід. А твоя мати..
Відповідь так і не була сказаною.
Але Андрі бачив, що батько просто не хоче копатися в минулому. Це було дивно. Ерлійці могли подорожувати у світи, де температура сягала екстремальних 150+ градусів, але їм було суворо заборонено спускатися "вниз". Чому не можна побачити Нью-Йорк, Вашингтон, Сицилію чи Будапешт? Чим +30 на Гаваях небезпечніші за смертельну спеку інших вимірів?
Андрі відчував те, чого не відчували інші — емоції. Перший раз як йому зробили зауваження на цей рахунок він зрозумів, що краще приховувати свої емоції, адже він не такий як вони усі, і він їх за це ненавидів. Він злився, він сумнівався, він відчував дивну цікавість. Після обряду з Юкіо Андрі вирішив діяти. Його план був божевільним:
 * Потрапити до світу людей.
 * Піти в Ліс "Пустощів" і поговорити з вигнанцями.
 * Поговорити з самим Піто.
Для цього йому потрібен був спільник. І цей спільник був його ворогом. Кай Крига та Андрі Айс мали різні погляди та постійно сперечалися хто кращий, вони уникали одне одного, тому що про їх сварки знала вся Ерлія, їх було чути навіть в Лісі "Пустощів".
Андрі знайшов Юкіо біля підніжжя Скляної вежі.
— Юкіо, слухай мене уважно, — почав Андрі, його голос тремтів від напруги. — Я хочу витягти Піто з Кая. Не вигнати в порожнечу, а витягти так, щоб з ним можна було говорити.
Юкіо витріщив очі, відступивши на крок.
— Ти божевільний на всю голову, Андрі! Це смерть! Це вигнання! Ти хоч розумієш, що ти кажеш?
— Я втомився від брехні! — вигукнув Андрі. — Батьки "не пам’ятають", вожаки "не знають". Я хочу знати все. Звідки ми? Хто ми такі насправді? Піто — це ключ.
Вони попрямували до Кая Криги. Кай стояв, схрестивши руки, і здавалося, чекав на них.
— Кай, діло є, тільки не сперечайся, я дуже прошу тебе про допомогу, я хотів би... — почав Андрі.
— Добре, — коротко кинув Кай.
Андрі осікся.
— Що? Я ще навіть не почав.
— Я чув вашу розмову з Юкіо, я з вами, — холодно відповів Кай.
— Двоє божевільних це... Просто жахіття! — схопився за голову Юкіо. — Вас виженуть після такого!
— Я не боюсь Піто, — Кай зробив крок вперед, його очі блиснули металічним блиском. 
— Адже він в мені всі ці 14 років. Завтра в мене день народження, хочу особисто познайомитися з демоном усередині мене.
Андрі мимоволі всміхнувся:
— А ти не такий дурний, як я думав.
— Заткнись, — відрізав Кай. — Давай о 18:00 це зробимо, а ти вкради ту шкатулку.
— Добре, то ми домовилися? Якщо ти скажеш комусь, то впадеш нижче плінтуса.
— Я не сцикло і не стукач, — Кай розвернувся і пішов геть.
Юкіо залишився стояти, блідий як сніг.
— Я тепер не засну... Це кінець. Невже повториться історія, як тоді — країна в вогні, де Урмас врятував нас?
Андрі не міг заснути, шкатулка з тими самими рунами була у нього в руках, він намагався перекласти символи, але не зміг, він не міг дочекатися коли зустрінеться з демоном віч навіч, йому було цікаво що буде, чи виживуть вони? Андрі заговорив так щоб його почув його друг.
— Ей Юкіо, трясешся від страху?
— Я досі прошу тебе не робити такого, це небезпечно!
— Та не бійся, я хотів спитати, а цей ритуал, він болючий?
— Так, дуже...
— Я так і думав, на добраніч, в тебе ж достатньо холодно?
— Так, не хвилюйся, на добраніч.

Таємниця початків: Експедиція "Антарктида"
Андрі не знав, що історія його світу почалася не з магії, а з ненависті однієї людини. Багато століть тому науковець-археолог Дерек Джармен очолив експедицію до Антарктиди. Холод був нестерпним, він бив по шкірі, обпікав очі, пробирався під найтепліший одяг. Вони шукали щось величне, але знаходили лише лід.
Раптом у голові Дерека пролунав солодкий, оксамитовий жіночий голос:
— Я дам тобі силу, ми створимо новий світ...
Дерек ненавидів тупість оточуючих. Його дратував світ людей, де генії тонули в натовпі невігласів. Він взяв із собою 40 найкращих — вчених, археологів, біологів, медиків.
"Якби це було можливо", — лише подумав він.
Голос розсміявся, відчувши його темряву:
— Зроби розкол у льоді, я підкажу де. Ви маєте померти, але воскреснете. І тоді ми зможемо взяти один світ, і ти зможеш там жити з цими людьми та новими силами. Треба лише буде декого трішки обманути, трішечки...
Дерек відчув у її словах флірт, дивну гру. Вона не боялася вбивати — вона насолоджувалася цим.
— Ми можемо говорити ментально, деталі та план я поясню потім. Ти не будеш більше бачити тупих людей, лише забереш з собою ось цих, які свідомі, якщо хочеш можемо повбивати тупих мавп?
Дерек погодився. Він знайшов вказане місце і розколов кригу. Вся група провалилася в безодню. Крижана вода миттєво скувала тіла. Під водою почалося справжнє жахіття: дивні, чорні як смола водорості, схожі на щупальця, вчепилися їм у горлянки. Вони не просто душили — вони проростали всередину, виїдаючи людську сутність, наповнюючи легені мертвою магією.
Минуло всього 15 секунд. Очі людей стали білястими, мертвими, позбавленими душі. Жінка, що говорила з Дереком, матеріалізувалася з пітьми. Вона була виткана з тіні, але всередині неї палав пекельний вогонь.
Коли Дерек першим виліз із крижаної пастки, вона подивилася на нього з цікавістю.
— Ой, невже ти схожий на мене? Як цікаво, — вона хитро посміхнулася.
— Що далі? — спитав Дерек, відчуваючи, як стара кров у його жилах перетворюється на холодне полум’я.
— Ми йдемо створювати наш світ. Трішки обманемо твоїх людей, я вже придумала казочку. Тільки лиш ти будеш усе пам’ятати, а вони — ні, я забрала їх спогади про цей світ та їх історії. Нехай вони думають, що особливі. Домовилися?
— Давай.
— Влаштуємо виставу, це буде весело! — вона знову розсміялася, зникаючи в інеї.
Дерек подивився на своїх супутників, які підіймалися з льоду. Вони більше не були людьми. Вони були схожими на живих мерців.
— Всі інші — дегенерати, — процідив Дерек, дивлячись на обрій. — Я влаштую геноцид та створю свою расу.
Дерек й досі спілкується з тіньовою демоницею, він майже нічого про неї не знає доки вони дають одне одному те, що їм потрібно, їх план виконався в дії, він зробив геноцид людства наславши глобальне похолодання на країну де він колись жив, в новинах казали, що померло дуже багато людей, близько 85% населення, чи дійсно він так хотів? Мабуть, так. Звісно з часом туди поселили інших людей, з різних країн та Штатів, і вони досліджували все, що там сталося, але згадки що це зробила якась демониця яка насправді була в той час в Антарктиді, а не в країні де народився та виріс Дерек ніхто не знав, що вони створили  потім, який світ і де саме, та де невідомо, і яка тепер його природа теж, як і те що тепер стало з тими людьми які втопилися в крижаній воді під льодом.