"Ціна вільного слова"

Кімната Андрі була втіленням ерлійського ідеалу: стерильно-білі стіни, мінімалістичні меблі, виточені з цільних блоків крижаного льоду, і жодної зайвої деталі. Світло тут було розсіяним, безтіньовим, підкреслюючи сувору стриманість мешканця.
Андрі розплющив очі. Голова гуділа. Поруч, на краю крижаного ліжка, сидів Юкіо — його обличчя було блідим, а погляд — пригніченим. Позаду нього стояв Аквіло Айс, батько Андрі. Його висока постать у темно-синьому вбранні здавалася монолітом холоду.
— Ти завжди був таким... — голос батька пролунав у свідомості Андрі телепатичною луною, він зробив коротку паузу, підбираючи слово, — нестримним. Це небезпечна риса для нашого клану, сину.
— Ти як, друже? — тихо вклинився Юкіо, його ментальний голос тремтів.
Андрі сів, відчуваючи важкість у всьому тілі. Він не хотів бачити співчуття в очах батька, який був частиною тієї системи, що щойно скалічила його друга.
— Батьку, лиши нас, — сухо кинув Андрі.
Аквіло мовчки кивнув. В руках він стискав стос якихось пожовклих паперів та кілька старих фотографій, але Андрі лише мигцем глянув на них, не надавши значення. Батько вийшов, залишивши по собі лише шлейф морозного повітря.
— Тобі не здається це повним безглуздям? — Андрі одразу звернувся до Юкіо, ледь двері зачинилися.
Юкіо здригнувся.
— Що? Ні... Я... А як же демон? Ми повинні робити цей ритуал, інакше... — Юкіо завжди був обережним, навіть боягузливим, але в його очах зараз читався не лише страх, а й глибока покірність долі.
— Інакше що? — натиснув Андрі.
Юкіо не відповів. Його погляд впав на власні руки.
— Ти розумієш, що щось тут не так? — продовжив Андрі, підводячись. 
— Навіщо виривати язика? Все дитинство ми жили спокійно, вміли говорити нормально. Я люблю співати, Юкіо! Я не збираюсь позбуватися голосу через якогось демона, який мені блять не заважає вже чотирнадцять років! Подивись на дітей — вони нікому не роблять зла. Можливо, цей демон — це наша природа, чи щось інше... Ти хоч раз бачив, щоб демон напав на когось під час ритуалу? Я ні. Можливо, з ним треба поговорити? А пан Сноу вирішив, що це тотальне зло. Чому вожаки приховують усе? Чому не можна до людей? Високопосадовцям можна спокійно мандрувати світами, де +150, а на Землі лише 50+ і то не усюди... Чим люди такі погані?
— Я... не знаю... — прошепотів Юкіо.
Андрі схопив друга за руку і повів до підвалу. Там було сиро й вогко — природна стихія ерлійців. Хлопець підійшов до далекої тумби, змахнув шар багаторічного пилу і витягнув товсту книгу з тьмяними, крихкими сторінками.
— Подивись. Я знайшов її три місяці тому у батька.
Юкіо заворожено вставився в малюнки. Там описувалася історія людства: запеклі війни, квітуча природа, складна біологія тіл, що потребують тепла. Але Андрі гортав далі.
— Уявляєш, у них є "емоції". Емпатія, заздрість, злість... Але найцікавіше — кохання. Турбота. Радість. Що це таке? — очі Андрі раптом спалахнули дивним, яскравим крижаним вогнем. 
— Тобі хіба не цікаво? В них є дерева, на яких ростуть фрукти. Я хочу це з'їсти! Мені набридли снігові яблука і їжа з крижаного повітря. Я хочу вкусити справжнє червоне яблуко!
— Навіщо нам емоції? — Юкіо відсахнувся. — Мама каже, це зло, яке спотворює життя.
— І що? Хіба краще ходити як тіні, ніколи не знаючи радості?
— Я не знаю, що це таке, — сумно відповів Юкіо. — Ти інший, Андрі. Занадто запальний.
— Це краще, ніж бути як всі! Ненавиджу їх усіх!
— Тихіше, нас почують! — злякався друг.
— І що з того? Я хочу на Землю. Пам'ятаєш портали у замку Сноу?
Юкіо завмер. Його очі розширилися від жаху, рот беззвучно відкрився.
— Ти ж не хочеш...
— Хочу.
— Ти збожеволів?! Це смерть! — Юкіо схопився за голову, не вірячи своїм вухам.
— Я мушу дізнатися правду. Піду, коли вожак Сноу піде у справах. До тієї прірви біля гори, де внизу сходяться портали. Я знаю, який веде до людей. Я хочу там лишитися, Юкіо. Тут я зайвий.
— Це сон... я цього не чув, — зашепотів Юкіо, відступаючи до виходу.
— Ще як чув. Я вирушу туди, хочу побачити яке їхнє Різдво, що вони роблять, адже ми — творці зими, то чому я не можу подивитися на творіння, до якого ми приклали руку? Ходімо зі мною!
— Нізащо! Ми помремо!
— Віриш у казки Сноу? А я — ні. Моє п'ятнадцятиріччя 15 лютого. Я не дозволю їм вирвати мого язика, якщо більше не зможу співати! Нехай йдуть до дідька! Тут немає свободи, а я її хочу!
Пізніше того вечора всі ерлійці зібралися навколо синього багаття. Це було не тепле полум’я, а згусток чистої енергії холоду, від якого вони підзаряджали свою магію.
Коли медитація завершилася, перед натовпом став Креон Крига, вожак одного з кланів. Високий, худий брюнет із сірими, як сталь, очима, він стояв у білому плащі, що торкався снігу.
— Десять років тому, — почав Креон добре відому історію, — Урмас Сноу врятував нас від пустощо-вогняного вигорання. Тоді одна особа прийшла ззовні, прагнучи стати ерлійкою. Проте обряд не виглядав тоді як зараз, було лише закляття, магія та напій "лісу пустощів" який потрібно було випити після обряду. Але замість очищення в ній спалахнув вогонь. І пан Сноу врятував країну від вогню, вона збожеволіла. Вона вирвала язика вожаку Рі Айсу, а на корені язика ми побачили демона Піто, вона кричала, що коли виповнюється 15 років - треба виривати язика з коренем, щоб вивільнити демона та закрити його в шкатулці яка заздалегідь має бути зачаклована рунами, ми прийняли рішення довіритися їй, але вигнали її з країни за пустощо-вогнище, після Айса був я кого лишили язика, далі - Сноу, все що казала ця особа - було правдою, саме тому ні в кого немає бути нарікань, втрата язика це невелика жертва, адже носити в собі демона це небезпечно, ми не знаємо його природу, та й не хочемо знати; Ми зробили пана Сноу головним не для того, щоб вислуховувати чиїсь претензії,- подивився на Андрі.
— Мандрувати світами можуть лише обрані. А ті, хто чинить опір... вони йдуть у заклання до "Лісу Пустощів". Пам'ятайте про це.
Коли всі розійшлися, Андрі стояв під холодними зорями. Він не відчував страху перед Лісом. Він відчував лише дику, непереборну жагу побачити світ, де яблука червоні, а серця — гарячі.
Тюрма під назвою Ерлія більше не могла його втримати.