2

                   ***

Не знаю, скільки ми їхали і куди, але прийшовши до тями, я страшенно злякалася, спробувала схопитися з крісла, але не вийшло, від паніки я не могла зрозуміти, де знаходжусь, і що відбувається, почав обмацувати, що мене тримає, нарешті, помітила ремені безпеки. Тремтячими руками я напрочуд швидко впорались з засувкою і, нарешті, змогла звільнитися і схопитися з місця. Лише тоді побачила поруч незнайомих мені людей. Вони дивились на мене, але нічого не говорили, а продовжували спокійно сидіти на своїх місцях.  Впевнившись, що хватати мене ніхто не збирається перевела погляд на місце де знаходилась, гадати не прийшлось. Ілюмінатори і рідкі хмари за ними через які виднілась в далі земля, говорили самі за себе, я в літаку.  

• Вам краще присісти і постаратись заспокоїтись – промовив чоловік, що сидів навпроти мене. І відірвавши погляд від картинки за вікном сконцентрувалась на ньому. На перший погляд йому було років тридцять-тридцять п’ять, темне волосся яке ледь прикривало вуха, темні очі і одягнений у все чорне.  

– Ма.. мамо, ма.. мамо, де мама?! Що це за літак? Хто ви такі? Що вам потрібно? – продовжуючи стояти ледь змогла видавити із себе, так як моє дихання було частим, але поверхневим.

Незнайомець підвівся і зробив маленький крок до мене, що визвало в мені ще більший страх, почала відступати і запнувшись за кріслом за мною, про яке я забула, впала прямо в нього. Чоловік же підняв руки в заспокійливому жесті і присів на своє місце навпроти мене.

- Заспокойтесь. Ви в літаку. Ми летимо у безпечне місце.

Я не могла до кінця прийти до тями, моя паніка не вщухала, але намагаючись триматися, я все ж спитала:

- А мама, де мама, чому я не її не бачу? І хто Ви такі?

- Хто ми, Вам скажуть потім, головне знайте, що Ви зараз із нами у безпеці. А Ваша мама – чоловік відвів від мене погляд, і мовчав.

Я відчувала, що щось не так, а те, як він відвів погляд і замовчав, ще більше стривожило. Видихаючи все повітря з легень голосно прокричала:

– Чого Ви мовчите, де моя мати, що з нею? Говоріть уже. Де вона? Я хочу до неї. – Я підірвалась знову на ноги, а мої очі потонули у сльозах. Серце стислося від страху почути щось страшне.

Чоловік, схиливши голову, промовив:

 - Вибачте. Це неможливо. Ваша мати загинула. Мені дуже шкода. Я більше нічого не можу сказати. Будь ласка, постарайтеся заспокоїтися. Я не можу дати відповіді на Ваші запитання. Їх поставте нашому – він запнувся, - босу, коли ми приїдемо.

Намацавши крісло, я впала в нього, ці слова прокручувалися в моїй голові з божевільною швидкістю, а сльози бігли по обличчю, як весняний струмок. Я начебто була тут, і ні, час начебто зупинився. Істерика пройшла, настав шок. Дивлячись, крізь потік сліз на чоловіка, тремтячим голосом запитала:

- Як загинула? Як таке може бути? Ви брешете! Цього не може бути – почала я відмовлятись вірити почутому.

- Мені дуже шкода. Ваша мати не мала шансів вижити в такій аварії. Дивом удалося врятувати Вас. Засмученим і приглушеним голосом промовив чоловік.

- Хто такий цей Ваш бос і як він пов'язаний із моєю мамою та мною. Куди ми взагалі їдемо? І хто Ви?

- Мене можете називати Майком, я командир служби охорони. І це поки що все, що можу сказати. Ми вже майже прилетіли. Прошу Вас пристебнутися, невдовзі йтимемо на посадку.

Не без труднощів, але я зробила те, що мені сказали. До самого приземлення не могла повірити в слова, що прозвучали раніше. Мої думки були як у тумані, все, що відбувається навколо, раптом зблякло, зникло. З цієї прострації висмикнув голос Майка і те, що він трусив мене за плечі. Як з'ясувалося, був час виходити з літака. Біля трапа нас зустріло півдюжини чоловіків, одягнених, як і командир. Вони створили кільце навколо мене, ніби ховали, повели до машин припаркованих недалеко.

Мене посадили в один із чорних позашляховиків і буквально за кілька секунд, колона розпочала свій рух. Не знаю, хто цей їхній бос, але, напевно, важлива людина, якщо стільки людей на нього працює. Що ж буде далі, що відбувається, чому я тут, що пов'язує цю невідому мені людину і маму, і навіщо їй потрібна я. Стільки запитань, чи я отримаю на них відповідь. І що важливіше – чи є ймовірність того, що той, хто назвався Майком, сказав правду, може, моя мама все ж таки жива.

Ми всі віддалялися від аеропорту, а мені тільки і залишалось що дивитися у вікно. Минали поля, потім ліси та знову ліс, дуже гарний ліс. Але мене не торгала красоти  що як картинки в кіно, все проносилось повз, а в голові по колу задавала одні і ті самі питання. Бігти, куди і як, не було сенсу навіть намагатися, тож я просто чекала.

Сів в автомобіль, дівчина їхала назустріч новому життю, але про це вона поки що навіть не здогадувалася, що все, що вона знала про себе, маму та батька, якого ніколи не бачила – це лише історія, яку вигадали. Там попереду, їй повідають всю правду про те, хто вона така і хто її батьки. Вона втратила матір, і своє колишнє життя, вона сама зміниться і їй треба буде навчитися жити із цими змінами. Якою вона стане, як вплине на її життя всі ці зміни. Хто і чому вбили її матір і хотіли вбити і саму Арабель? Хто допоможе їй у пошуках, через кого розтане той шматочок льоду, що утворився в грудях молодої дівчини.