1.

         Біля першої години ночі до поліцейського відділення під’їхала срібна автівка, з якої вийшла жінка років 38. Це була мати молодої дівчини, яку більше години назад арештували за  дрібне хуліганство.  Вона швидким кроком  прямувала в середину будівлі, де підійшла до стійки з молодим, темноволосим  нічим не примітним працівником відділення поліції.

• Доброї ночі. Моя донька зараз знаходиться у вас - схвильовано і з легкою задишкою запитала жінка.
•  Як звати Вашу дочку? – абсолютно спокійно та байдуже промовив офіцер.
•  Сальвійська Арабель. - Відповіла мати, торкнувшись чола трохи прикриваючи одне око рукою, їй було соромно за свою дитину.

- Вам потрібно пройти до кінця коридору і зайти в останні двері праворуч. Там спитайте Борзенко Олексія Олексійовича, саме він відповідає за справу вашої доньки – так само спокійно без зайвих емоцій сказав чоловік.

- Спасибі – поспішно відповівши, жінка, швидко пішла у вказаному напрямку. У самих дверей зупинилась, глибоко вдихнув  і так же видохнув, постукала в них і не чекаючи відчинила.

- Доброго дня. Де можна знайти Борзенка Олексій Олексійович – тихим голосом сказала вона.

•  Це я, Ви з якого питання? - відповів середніх років чоловік, з розпатланим волоссям, невеликими вусами і втомленим поглядом.
•  Мені дзвонили на рахунок моєї доньки. Вона у Вас на ділянці. Звати Арабель - з ще більш пониклим голосом промовила особа, що стоїть у дверях.
•  Аааа. Є така. Ну що ж проходьте – чоловік заметушився, підвівся з-за столу і звільнив від паперів один стілець і поставив поруч зі своїм столом, який також був завалений документами.
•  Ось сідайте. Не звертайте уваги на цей бардак, у нас дуже багато справ, а ще ці малолітні хулігани тільки додають нам турбот – нахмурено пробурмотів поліцейський, але коли глянув на сумне обличчя з пониклим поглядом жінки, яка сиділа поруч, трохи пом'якшав.

- Не все так погано, не засмучуйтесь сильно, Вашу доньку заарештували за дрібне хуліганство. Заплатіть штраф та можете її забрати. Тільки ось я б Вам порадив її до психолога повести або щось на зразок цього. Вона часто потрапляє до дільниць, це може погано закінчитися – співчуттям сказав чоловік.

- Я вже й не знаю, що мені робити, вона стала неконтрольованою. Вибачте, що завдали Вам стільки проблем – з жалем відповіла мати молодої особи.

Сплативши штраф, не промовив до дочки жодного слова, лише подивилася на неї розчарованим поглядом і взяла її за руку і повела на стоянку. Підходячи до автомобіля, різко відпустила руку дочки, почала нервово шукати ключі в сумочці, її руки тремтіли від переживання або можливо від злості. Сів у машину жінка опустила голову на кермо і заплакала, через кілька хвилин вона спитала у дочки, - «Невже я така погана мати, що виростила злочинницю!? Чого тобі не вистачає, що ти так поводишся?» - Сказала вона це гучним, але спокійним тоном.

Я подивилася на маму, і мені стало так соромно, опустивши погляд,  тихо видавила із себе:

- Вибач. Я спробую виправитися. - Мама ніби не чула, що я говорю, але різко піднявши голову і не дивлячись на мене досить емоційно, але не підвищуючи голос:

 - Вибач?! Виправишся?! Скільки разів ти вже мені це говорила, але все повторюється. Ні, все стало набагато гірше. Я не впізнаю тебе Арабель. Ти була розумною дівчинкою, а що сталося. Ти покинула коледж, постійно десь пропадаєш і незрозуміло з ким. А що зрештою!? Я забираю тебе з ділянки або ж привозять твої так звані друзі в такому стані, що ти не можеш стояти. Я вже втомилася від цього, Арабель.

- Мамо, я просто .....

- Не хочу більше нічого чути. Мама сказала ці слова дуже різко, давши мені зрозуміти, що більше не хоче говорити.

 Завела машину, і ми рушили. Траса була мокра після дощу, тому вона якою би не була злою але намагалася вести акуратно. А я не витримала гнітючої тишини і почала виправдовуватися, сперечатися з матір'ю. Якби я тоді знала, чим все це обернеться, що через мене не помітили машину, яка їхала за ними.

Добиратися до дому нам було далеко, бо жили за кілька кілометрів за межами міста у невеликому, але затишному будиночку. Проїжджаючи дорогою, що проходить через ліс, мама натиснула на газ, і коли наша автівка набрала швидкість, то раптово відчули сильний удар в задню частину транспорту - це була чорна велика автомобіль, а можливо і темно синя, чи зелена в темряві і паніці, яка охопила, було тяжко розібрати. Наші переслідувачі  не відставали, а уже через декілька секунду вдарили ще раз і оскільки траса мокра, то автомобіль почало заносити і крутити.

• Мама, мама, що відбувається – кричала я.
• Мама намагалася зупинитися, але гальма не спрацювали, вона намагалася вирулювати.
• Держись як умога сильніше. Коли зупинимося, біжи, не обертайся, я тебе знайду сама. Ти мене зрозуміла? – прокричала моя матуся.
•  
• Але, як же.. – почала сперечатись, але мама перебила.
• Зроби як я тебе прошу. Вони не повинні тебе отримати. Тобі потрібно втікати, не сперечайся, а зроби як я сказала – такою суворою вона ще ніколи не була як зараз.
• Зрозуміла. – плачучи і схлипуючи відповіла я.

Мама вижимала з автівки все що могла, але це не врятувало від ще одного товчка і ми злетіла з дороги в яр. Через велику швидкість  наше авто кілька разів перевернуло і зупинилися тоді, коли вдарилися об дерево.

Я не могла відкрити очей, але водночас чула, наче крізь стіну, що поряд на дорозі зупинилася машина, з неї вийшли люди і почали наближатися до нас. Я намагалася розплющити очі, але в мене нічого не виходило. Хотіла покликати маму, але з моїх вуст не могло злетіти жодного слова. А ті люди наближались. Я чула їхні голоси дедалі ближче.

У одного чоловіка голос був грубий, ніби прокурений, він до когось каже:

- Як ти думаєш, вони ще живі?

Другий голос був м'якшим, відповів через кілька секунд, мабуть розмірковував: