— 13.

Івена розплющила очі, і перше, що побачила, було бліде, але живе обличчя Рована. Його очі, наповнені тривогою, уважно вдивлялися в її обличчя, а рука стискала її пальці так, ніби він боявся її відпустити.

— Ти прокинулася, — видихнув він, і його голос був настільки тихим, що ледь пробивався крізь загальну тишу кімнати. — Святий Купідоне…

Івена повільно повернула голову, намагаючись зрозуміти, де вона. Це був їхній будинок. Вона не знала стільки часу була без свідомості, але нічна сорочка давала зрозуміти їй про те, що про неї турбувалися в усіх аспектах. Її тіло відчувалося важким, а голова трохи паморочилася. Вона згадала битву, відчай, крики й жар, що вихоплювався з її рук.

— Рован… ти... живий? — прохрипіла вона, намагаючись підвестися, але слабкість одразу ж прикувала її до подушок.

— Тихо-тихо, — він нахилився ближче, обережно притримуючи її за плече, щоб вона не підіймалася. — Ти ледве вижила. Ти витратила стільки магії, що ледь не спалила себе.

— Але ти… — сльози з’явилися в її очах, і вона доторкнулася до його грудей, ніби перевіряючи, чи справді він тут, чи це просто сон.

Його серце билося рівно, тепле під її пальцями.

— Завдяки тобі, — сказав він, посміхаючись, але в його очах залишалася тінь болю. — Ти врятувала мене. Я досі не розумію, як тобі це вдалося, але… я живий завдяки тобі.

Івена слабко всміхнулася, хоча їй важко було говорити.

— Це все… Істинне полум'я Аспіда… його сила.

Рован нахмурився, проводячи рукою по її волоссю.

— Ти ризикувала всім. Своїм життям. Ти могла загинути, Івено.

Вона зустріла його погляд і з притихлою впевненістю відповіла:

— Це був мій вибір, Роване. Я б зробила це знову. Жити без тебе… я не змогла б.

Енвуд стиснув її руку міцніше, ніби намагаючись переконатися, що вона справді поруч.

— Тепер я тут, — прошепотів він. — І я не дозволю тобі знову так ризикувати. Ніколи.

Вони сиділи в тиші, і лише теплий промінь сонця, що пробивався крізь вікно, освітлював їх, нагадуючи про те, що ніч жахів залишилися позаду.

Коли промінь сонця ковзнув по кімнаті, торкнувшись обличчя Івени. Вона відчула, як теплий вітерець огортає її щоку, і повернула голову, щоб подивитися на Рована. Його погляд був м’яким, наповненим вдячністю та турботою, і в той самий час у ньому була сила, яка змушувала її серце стискатися.

— Ти виглядаєш так, ніби вперше бачиш мене, — тихо сказала вона, її голос ще трохи хрипів, але в ньому з’явилася іскорка гумору.

Рован усміхнувся куточком губ, нахилившись трохи ближче.

— Після всього, що сталося, я боюся, що можу втратити тебе навіть у найменшу мить. Хочу запам’ятати кожну твою рису, кожну дрібницю.

— І що ти запам'ятаєш? — запитала вона, трохи піднімаючи брову.

— Твої очі, — його голос став ніжнішим. — В них завжди стільки вогню. Вони змушують мене не забувати, що в цьому світі є місце для світла. Для чогось справжнього.

Івена відчула, як її щоки починають палати, але вона не відводила погляду.

— Ти ніколи раніше не говорив так, — прошепотіла вона.

Рован простягнув руку, щоб торкнутися її обличчя. Його пальці були теплими, як і завжди, коли він захищав її від вітру чи холоду.

— Раніше не було приводу, — відповів він. — Але тепер… після того, як я ледь не втратив тебе, шкодую, що раніше не говорив. Івено, ти - моє все. Мій вогонь і мій спокій.

Вона вдивлялася в нього, і серце забилося частіше. Її рука піднялася, щоб покрити його долоню на своєму обличчі.

— Роване, — вона проковтнула клубок у горлі, — ти завжди був поруч, навіть тоді, коли я сумнівалася в собі. Навіть коли сама не знала, чого прагну. Ти мій світ, і я зроблю все, щоб ти був щасливий.

Він схилився ближче, і їхні чола торкнулися одне одного. Івена відчула тепло його подиху, і світ ніби зупинився.

— Тоді дозволь мені бути твоїм світом, — прошепотів він. — Завжди.

Її відповідь була мовчазною, але повною значення. Вона нахилилася трохи вперед, дозволяючи їхнім губам зустрітися в ніжному, але пристрасному поцілунку. Це був момент, коли всі страхи та тривоги зникли, залишаючи лише тепло та обіцянку ніколи не відпускати одне одного.

Івена відчула, як тепло від його дотику розлилося по її тілу. Поцілунок був ніжним, але водночас наповненим невисловленими словами та емоціями. Вона провела пальцями по його щелепі, торкаючись його шкіри, яка була такою знайомою, але здавалася ще ближчою після всього, що вони пережили.

— Івено, — прошепотів Рован, відсторонившись настільки, щоб подивитися їй в очі. Його голос був низьким і хрипким. — Я не хочу, щоб ти думала, ніби ти повинна щось доводити. Ти вже довела мені все. Ти — все, що мені потрібно.

Вона відповіла на це слабкою усмішкою, її пальці ковзнули до його шиї, потім до грудей, відчуваючи кожен рух, кожен вдих.

— Ти мій. І я більше не хочу втрачати жодної миті.

Її слова були тихими, але в них відчувалася рішучість. Рован знову нахилився до неї, цього разу поцілунок був глибшим, пристраснішим. Він обережно опустив її на подушки, дозволяючи їй відчути себе в безпеці. Його дотики стали більш впевненими. Руки Енвуда ковзнули вниз по її боках, стискаючи її талію, вона ж розстібала блискавку на його штанах.