— 12.

Івена нахилилася вперед, вдивляючись у постать чаклуна. Він протягнув руку до розколотого посоха, від якого холод розповзався по землі. — Ти відчуєш весь холод цього світу, дівко! — вигукнув він, змахнувши посохом.

Крижані списи вирвалися з-під землі, спрямовані прямо в Івену.

Вона ступила назад, але замість ухилятися підняла руку і викрикнула:

— Ignis murus, erige!*

Полум’я спалахнуло перед нею, створивши стіну, яка поглинула лід, залишаючи після себе лише гарячий пар.

— Твої іграшки мене не зупинять! — кинула вона, вириваючи з лука ще одну стрілу. Цього разу її полум’я горіло яскравіше, неначе підживлене гнівом самої Івени. Вона прицілилася і випустила стрілу з криком:

— Ignis sagitta multiplicare!*

Вогняна стріла розділилася на десятки менших, які сипонули в бік чаклуна.

Чаклун змахнув посохом, утворюючи перед собою крижаний щит. Стріли вдарилися в нього, і щит тріснув, але витримав.

— Непогано, — пробурмотів він, — але ти лише граєшся зі своєю силою, не розуміючи її справжньої сутності.

— Годі слів! — вигукнула Івена. Її очі горіли тим самим вогнем, що й бар’єр навколо неї. Вона підняла обидві руки до неба і вигукнула:

— Ignis turbinem adducere!

Земля затремтіла, і величезний вихор полум’я з’явився навколо неї, змітаючи все на своєму шляху. Ликамис, які наближалися ззаду, зникли в полум’ї, немов тіні, що розтанули на сонці.

Чаклун відскочив убік, уникаючи вихору, і кинувся до неї, посох випромінював холод, який намагався пробитися крізь її вогняний бар’єр.

— Думаєш, твій гнів здолає мене? — вигукнув він, скеровуючи потужний удар посохом в її сторону.

Івена зустріла його погляд:

— Це не лише мій гнів. Це те, заради чого я живу. За нього, за це селище і за всіх, кого ти намагався знищити!

Вогонь і лід зіткнулися, освітлюючи перевал Білий Подих сліпучим сяйвом.

Чаклун хитнувся назад, намагаючись втримати рівновагу після чергового удару. Його маска тріснула остаточно, і крізь уламки виднілися злісні очі, що палахкотіли гнівом. Івена стояла перед ним, її полум’яний лук вже згас, але її руки все ще світилися жаром, немов кожен нерв був наповнений вогнем.

— Ти програв, — заявила вона, зробивши крок уперед. Її голос бринів владністю, підсилений усвідомленням перемоги. — Скажи, як ти міг використовувати і вогонь, і лід? Це суперечить самій природі магії. Хто ти, що ти?

Чаклун посміхнувся, спираючись на напівзруйнований посох. Його сили згасали, але злість ще тримала його на ногах.

— Жахає чи не так?! Маг вогню, який володіє і кригою?! — його голос був слабким, але в ньому досі відчувалася глузливість. — Я народився з даром вогню. Та, як і ти, не міг прийняти, що цього замало.

— Замало? — перепитала Івена, нахмурившись. — Я не прагнула більшого.

— Сила - це влада, а одного джерела недостатньо, щоб панувати. Ти сама відчуєш це, коли твій "чистий вогонь" перестане бути тобі слухняним.

Івена спалахнула гнівом, але стрималася. Їй потрібна була правда.

— Як ти отримав контроль над льодом? — холодно запитала вона.

Чаклун підняв посох, крижані шипи на ньому почали танути, капаючи водою на землю.

— Артефакт, захований у цьому посоху. Він старий, древній. Його створили маги, які жили задовго до нас. Він дозволяє мені використовувати стихію, яка не належить моїй сутності. І, як бачиш, я використав його для створення Ликамис. Тих, хто може існувати лише завдяки цій силі. Точніше живитися енергією з сердець.

— Ликамис — це твої витвори? Вони не живі істоти! — Івена відчула, як її гнів знову спалахує.

— Так. Звичайні големи, створені з криги, змішані з частинкою моєї магії, щоб зробити їх міцнішими, смертоносними, слухняними. Але... — він захихотів, захлинаючись кров’ю, — вони недостатньо сильні, щоб зупинити істинне полум'я.

Івена мовчки дивилася на нього, її очі горіли люттю.

— Твоя жадібність і егоїзм призвели тебе до поразки, — сказала вона, нахиляючись до нього. — І це буде твоїм останнім уроком.

Чаклун засміявся, слабко, але зневажливо.

— Вбивай, якщо наважишся, — прошепотів він. — Але ти станеш такою ж, як я. І тоді побачиш, що ми зовсім не такі різні.

Якусь мить Івена мовчала. Її вогонь почав спадати, вона б могла його помилувати, запроторити за ґрати, та це не розморозило б серця її коханого.

— Я не стану такою, як ти, — твердо промовила вона. — Але не дозволю тобі більше завдавати шкоди.

Вона підняла руку, і полум’я вирвалося з її руки, поглинаючи чаклуна повністю, залишаючи лише спопелілі уламки посоха й артефакту, який втратив свою силу.

Перші промені сонця торкнулися перевалу Білого Подиху, пробиваючись крізь важкі сірі хмари. Повітря, насичене запахом попелу і гарячої пари, нагадувало про щойно завершену битву. Івена стояла на ослаблих ногах, відчуваючи, як останні крихти магії залишають її тіло. Її рука, ще недавно огорнута полум’ям, тепер безсило звисала.