— 10.

Всередині Івени вирувала буря — нестримний вогонь емоцій, який палив її зсередини. Здавалося, що зараз замість крові її жилами текло полум’я, гаряче й некероване. Навіть її подих був гарячим, а тіло тремтіло, мов натягнута струна, що ось-ось обірветься. Вона відчувала, як напруга стискає груди, і жодна сила у світі не могла заглушити цей хаос.

Перед очима стояло обличчя Рована - бліде, без свідомості. Його тіло лежало нерухомо, і навіть магія зцілення, яку вона так відчайдушно використовувала, не діяла так, як мала. Полум’я її рук то згасало, то спалахувало знову, неначе відображало її внутрішній стан.

Сльози текли по її щоках без упину, і вона не мала сил їх зупинити. Голова паморочилася від тривоги й відчаю. Її думки були хаотичними, розбитими. Вона намагалася схопитися хоча б за одну, але жодна не приносила порятунку.

— Чому... — прошепотіла вона крізь зціплені зуби, стискаючи кулаки. — Чому це трапилося саме з тобою?

В її свідомості спливли спогади про найважчий момент її життя: екзамен, коли вона вперше відчула страх перед провалом, артефакт, який ледь її не вбив, і тепер ця мить, коли страх став реальністю, від якої неможливо втекти.

Вона не знала, як діяти далі. Її руки легенько торкнулися поранення Рована, і вона знову спробувала використати магію зцілення.

— Я не дам тобі померти, чуєш? — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Ти не можеш залишити мене... не зараз.

Вона заплющила очі, намагаючись придушити хвилю емоцій, і видихнула глибоко. В її голові зринуло одне: магія Аспіда. Це був ризик, але іншого виходу не було.

Івена відчула, як у її грудях запульсувало щось глибоке й древнє — сила, яка була завжди чужою, але тепер була єдиним шансом. Істинне полум’я Аспіда — дар, що колись був їй переданий, але який вона досі не осмілилася повністю використати. Те, що магія виривалася, коли вона втрачала контроль - це навіть була не четверта частина того, на що вона справді була здатна. Її звичайна магія зцілення була безсилою, але це полум’я… воно мало щось більше.

— Добре… якщо це єдиний спосіб, я ризикну, — прошепотіла вона, її голос зривався від хвилювання.

Івена витягла руку вперед, зосереджуючись на своїй магії. Вогонь, що зазвичай обіймав її долоні, почав змінюватися. Полум’я затріпотіло, а потім набуло глибокого відтінку золота, ніби в його серцевині жили крихти сонця. Її тіло огорнуло тепло, що було водночас ніжним і руйнівним.

— Купідоне, якщо ти чуєш мене… молю допоможи, — прошепотіла вона, звертаючись до бога.

Вона заплющила очі.

Полум’я на її руках почало змінювати форму, трансформуючись у щось нове. Замість хаотичних язиків вогню воно стало схожим на тонкий серпанок, що звивався довкола її пальців. Воно більше не палало, а світилося, мов чиста енергія, що випромінювала силу життя.

Івена обережно опустила руки до поранення Рована, там, де залишився слід чаклунського списа. Полум’я почало проникати в рану, не обпікаючи плоті, а натомість заповнюючи порожнечу світлом. Вогонь повільно розчиняв залишки магії чаклуна, що отруювала тіло Рована.

— Вибач, якщо боляче, але це потрібно, — прошепотіла вона, притискаючи долоні до його грудей.

З кожною хвилиною вона відчувала, як сила полум’я витягує з Енвуда отруту, зцілюючи пошкоджені тканини. Його тіло здригнулося, а Івена відчула, як у ній самої почало виснажуватися щось важливе. Полум’я забирало її енергію, вимагало її духу, але вона не могла зупинитися.

— Ще трохи, Роване… тримайся, — сказала вона крізь зуби, її голос був слабким, але твердим.

Останній потік золотого полум’я влився в його тіло, й рана почала загоюватися на очах. Світло згасло, залишивши лише тонкий шрам на місці поранення. Рован важко видихнув, але його очі так і не відкрилися. Івена застигла на колінах біля Рована, її руки тремтіли від виснаження. Полум’я Аспіда поглинуло чимало її сили, але вона вперто завершила зцілення. Проте серце капітана лишалося нерухомим, холодним, як крижана скеля.

— Ні… — прошепотіла вона, пальцями торкаючись його грудей.

Її магія була достатньо сильною, щоб зцілити пошкодження, але не змогла пробити крижаний лід, який вкоренився глибше. Серце Рована було в кризі, інакші, ніж в пораненого, якого Івена зцілила.

Вона притиснулася чолом до його плеча, сльози гарячими потоками стікали по її щоках.

— Чому?! — вигукнула вона, зводячи погляд до стелі. Її голос був наповнений відчаєм, що відлунював у кімнаті. — Чому цього недостатньо?!

Її свідомість боролася з безліччю думок.

"Крижане серце..." — ці слова, промайнули в її голові, набувши справжнього значення. Серце Рована не билося. Його магія, його душа були сковані кригою.

— Чим сильніший чаклун, ти сильніша дія заклинання! Вогняний спис він не цілився в серце, йому важливо було, щоб цей спис поранив тебе. Якщо той спис тільки підсилив отруту Ликамис? — шепотіла вона, мовлячи більше для себе, ніж для когось іншого. — Ти не прийдеш до тями… якщо не знищити цього паскудника!

Злість закипіла в ній, перетворюючись на тихий, але безжальний вогонь. Івена стиснула кулаки, а полум’я знову затанцювало довкола її пальців, неначе відчуваючи її рішучість.