— 4.

Рован і Івена повільно пробиралися засніженими вулицями Рігарма. Невеликі дерев’яні хатини з приглушеним світлом за вікнами виглядали похмуро на фоні білої завірюхи. Від холоду навіть коні виглядали виснаженими, і Рован подумки пообіцяв дати їм добрий відпочинок, як тільки вони дістануться трактиру.

— Сумніваюся, що ця завірюха випадкова, — пробурмотіла Івена, поправляючи свій плащ. — Чим ближче ми підходили до перевалу, тим гірше ставала там погода. Мене не залишає відчуття, що не обійшлося без магічного втручання.

— Погоджуюсь. Але поки що маємо дізнатися більше інформації перш ніж робити висновки. Трактир - найкраще місце, щоб почути справжні історії, — відповів капітан Енвуд.

Вони зупинилися біля великої будівлі з темного дерева. З вікон струменіло світло, а над дверима висіла стара табличка з назвою, ледве видною під снігом. "Сніжний вітер" — це був єдиний трактир у Рігармі де можна було зняти кімнату для ночівлі й випити зігріваючого елю.

Рован прив’язав коня до стовпа, обтрусив сніг із плаща й обернувся до дружини:

— Тримайся ближче. Якщо нас почнуть обговорювати, просто слухай. Нам потрібно зрозуміти, що тут відбувається.

— Не хвилюйся, капітане, — усміхнулася Івена. — Я не звикла говорити зайвого.

Не пройшло й п'яти хвилин, як до них підбіг молодий хлопчина, якому було не більше шістнадцяти.

— Я потурбуюся про ваших коней.

— Дякую, — Івена протягнула хлопчині кілька золотих монет. — Ми покладаємо я на тебе, — з посмішкою вона промовила.

Коли вони увійшли до будови, тепло і запах пряного вина одразу накрив їх. У трактирі було шумно: селяни розмовляли, жартували й ділилися байками біля вогнища. У дальньому кутку сидів невисокий чоловік, трактирник, що вправно протирав келихи. Побачивши нових відвідувачів, він кивнув.

— Доброго вечора! — Рован звернувся до трактирника, скидаючи каптур. — Нам потрібна кімната на ніч і вечеря.

— Ласкаво просимо! — відповів чоловік. — Кімната є, на другому поверсі, третя справа, а вечеря, трактирник махнув рукою на вільні столики, — сідайте ближче до каміна, я зараз усе принесу.

Рован і Івена люб'язно сіли біля вогню. Попри те, що вони були магами вогню, зимній мороз брав своє. І відігрітися вони не відмовились, Рован навіть би не відмовився від келиха чогось міцного, але доки місія була не виконана, він собі цього не міг дозволити. Кілька селян, сидячи поруч, кинули на них косі погляди, але швидко відвернулися. можна було б припустити, що селяни щось приховували, але скоріше за все не любили чужинців. На військовому досвіді Енвуда, так було в трактирах завжди.

— Нервують, — прошепотіла Івена, розглядаючи відвідувачів. — Деякі навіть перестали розмовляти.

— Це добре. Чим більше вони мовчатимуть, тим цікавіше те, що вони приховують, якщо звісно приховують, — відповів Рован, підсунувши до неї келих теплого вина з прянощами, який їм уже принесли разом з вечерею. — Зігрійся.

— Тобто сам не п'єш, але мені пропонуєш?

— Завтра поміняємося. Хтось має бути при тверезому стані.

— Ох, — за інших обставин Івена б відмовилась, але їй справді кортіло бодай ковток зробити вина з прянощами, аромат якого заповнив все в середині. — Тут майже не відчувається алкоголю, — з подивом промовила.

Вони розпочали трапезу, та через кілька хвилин Рован, невимушено втрутився у розмову за сусіднім столом, де сиділо кілька чоловіків середнього віку, місцевих.

— Ви тут частенько стикаєтеся з такими бурями? — запитав він, уважно дивлячись на чоловіка з густою бородою.

— Останнім часом усе частіше, — відповів той, ковтаючи вино. — Але бурі - це менше зло. Істоти… — Він обірвав себе, наче боявся продовжувати.

— Істоти? — підхопила Івена, її голос звучав м’яко, але в ньому вчувалася зацікавленість. — Що ви маєте на увазі? Бачили їх?

Чоловік знизав плечима й відвернувся, але його сусід, чоловік з рудими вусами, нахилився ближче.

— Кажуть, що це Ликамис, — прошепотів він. — Примари, що з’являються тільки в бурі. Їхній подих забирає тепло, а очі - холодні, наче яскраво-синій вогонь. Але найгірше, що вони… заморожують серця, крадучи життя.

— Крадуть життя і каравани, — іронічно промовив Рован, — Чому вони це роблять? Життя то зрозуміло, але каравани? Де в цьому логіка.

— Так кажуть… — чоловік задумався. — Ніби вони харчуються енергією людської душі. З кожним замороженим серцем їхня сила зростає. Вони висмоктують не лише тепло, але й волю до життя. Мій сусід… — Він замовк, опустивши голову.

— Той, хто вижив у каравані? — запитала Івена, нахилившись ближче.

— Саме так. Він вже кілька днів лежить мовчки, наче його душу відібрали. Місцевий знахар каже, що це крижаний полон. Вони заморожують серце, щоб зробити людину своєю подобою, — прошепотів чоловік.

Рован і Івена обмінялися поглядами. Байка справді ожила серед людей, поселивши в них страх.

— Зрозуміло-то з серцями, але караван-то навіщо? — поклавши в рота шматок м'яса, знищила плечима Івена. — Вони що потім збираються кататися на конях?!

— Певна річ, що ні, — запевнив рудоволосий бородань, — але ніхто б не відмовився знайти їхні награбовані скарби, — весело він гиготнув, його співрозмовник різко штурхнув у бік, і бородань змовк, хапаючись за кухоль елю.