— 3.

Завірюха набирала сили, холодний вітер жалив обличчя, навіть під захистом товстих плащів і шарфів. Вітер гнав сніг, утворюючи снігові кучугури, що час від часу замітали шлях, немов приручений звір, що намагався поглинути непроханих гостей. Біла безмежність навколо нагадувала мовчазну прірву, що поглинала навіть звуки, залишаючи лише глухий рев бурі, що наростала з кожною секундою.

В королівстві Вогню зазвичай зима була лагідна, але не в цій частині. Сам перевал навіть дістав назву через погодні умови, оскільки зимою - лютувала хуртовина, решта сезонів - вітер. Та торгівельний шлях із королівства Землі прокладався саме через перевал Білого Подиху.

Рован та Івена рухалися по снігових просторах, намагаючись не загубити орієнтир. Їхні коні втомлено тягнулися через глибокий сніг, копитами пробиваючи холодну кірку на поверхні. Лише час від часу вони знаходили пряму стежку, яка вела до того, що колись було доріжкою. Тепер це була лише схована стежка в кучугурах снігу, яка вела через безкраї простори, що невідомо скільки років залишалися дикими та безлюдними. Ця частина королівства Вогню не надто мала популярністт серед мандрівників, власне й самими жителями королівства.

Небо, яке, на перший погляд виглядало безмежно сірим, здалося ще більш понурим під час цієї подорожі. Темне й низьке, ніби безкрає полотно, яке ось-ось може обвалитися вниз.

Рован стискав поводи, уважно вивчаючи кожен крок, час від часу випускав з руки полум'я, щоб розтопити сніг попереду. Івена уважно стежила за навколишнім ландшафтом, в її погляді читалася обережність, суворі умови північних земель вимагали всього досвіду.

Перевал знаходився неподалік селища, вони кілька разів зупинялися, аби перевірити, чи немає слідів, що могли б привести до істот, які вони шукали. Та навіть якби істоти справді лишили сліди, їх вже поринув сніг.

— Складається враження, що цей клапоть землі не належить королівству Вогню, – пробурмотів Рован, прокладаючи шлях через ще одну високу заметіль. Його слова губилися в шумі вітру, але Івена почула і кивнула.

— Тут завжди такі погодні умови. В школі, вчитель географії говорив: ці землі живуть своїм власним ритмом. Вони не люблять гостей. Тоді це здавалося кумедним, зараз я починаю вірити його словам.

Коли вони втретє повернулися на місце, де зник караван, Енвуд потягнув за повіддя, змушуючи коня зупинитися. Він зіскочив, провалюючись чоботами в сніг.

— Залишайся на коні, — спіймав виважений погляд карих очей Івени, він швидко додав: — це не наказ, а турботливе прохання, — уточнив для роз'яснення Енвуд.

Івена знизила плечима, дивлячись на коханого капітана, ніби вперше.

“Він зовсім не змінився!” – думала вона, – “Хіба що трішки…”

Замість звичного охайного пучка на маківці та поголених скронь - тепер коротке із легким ефектом недбалості, яке Рован зачісував назад. Кілька сріблястих пасм, які були окрасою всього сімейства Енвуд, завжди вибивалися вперед. Решта в його зовнішності, не піддалося змінам з дня їхньої першої зустрічі - все таке ж треноване тіло, харизма в яку власне Івена й закохалася, і зелені очі, від яких її серце пришвидшувало пульс.

Її вуста розтягнулися в посмішці, коли перед очима промайнув спогад їхньої першої зустрічі:

***

— Івена Рейн, донька із впливової сім’ї. Татусь, знає, що ви прийшли до мене?

Рован Енвуд, капітан легіону «Вогняний Аспід» тримав в руках надіслане резюме новобранця. Його гострий погляд буквально свердлив наскрізь нахабне дівчисько, яке розслаблено відкинулась на спинку стільця, мов в себе вдома. Івена не виглядала бійцем зі стажем: мініатюрна, середнього зросту, тендітні рученята, які жодного разу не брали участі в бійці. Але було в ній щось, що все ж турбувало капітана. Кутики губ Івени були опущені вниз, зіниці розширені, мов ще секунда, і вона видихне клубок вогню. Він вже зустрічався раніше з подібним – погляд загнаної людини в кут.

— Ні, — спокійно вона відповіла.

Івена накручувала на вказівний палець лівої руки, коротке хвилясте чорне пасмо. Вона не дивилась на Рована, оглядаючи його кабінет, що скоріше нагадував маленьку залу. Кам’яні стіни, дерев’яні меблі без жодного натяку на вишуканість та смак, невеличкий камін був єдиною окрасою в якому палахкотіло полум’я.

Гнівний погляд капітана, який виражав невдоволення її присутністю, не турбував її. Івена хизувалась своєю награною байдужістю, за якою приховувала справжні емоції.

— І ви, гадаєте, що я прийму вас, без дозволу батька?

— Капітане Енвуд, серед правил прийняття до легіону, ніде не вказано, що потрібне благословення татуся. Я маю чудову освіту, і багато корисних умінь, які стануть вам в пригоді, — вона намагалася витримати бездоганну акторську гру, але тіло її видавало. Міцно вчепившись руками в бильця стільця, шкіра на її пальцях збідніла. — Чи вас лякає титул радника імператора? — з очей Івени буквально йшли іскри.

***

— Тут є кілька слідів, — слова Рована витягнули Івену зі спогадів минулого. — Розміри справді вражають, — Енвуд присів, обережно проводячи долоню над снігом поруч, де були залишені сліди, випускаючи невелику кількість полум'я. В лічені хвилини сніг, який Рован перетворив на воду, агрегував в кригу. — Так цей слід можна зберегти на якийсь час, — він потягнувся рукою, підіймаючи слід. — Я такої форми не зустрічав, і ці кігті…