— 2.

Івена та Рован досягли селища Рігарма, їх зустріли кілька селян, які намагалися розчистити сніг біля своїх осель. Голова селища, худорлявий чоловік із густою сивою бородою, підійшов до них, зіщулившись від холоду.

— Радий бачити капітана легіону Вогняного Аспіда, — промовив він. — Та, мушу зізнатися, не чекав, що ви прийдете так швидко. Мене звати — Номін Салас, голова Рігарма.

— Мене ви знаєте, а це мій лейтенант - Івена Енвуд, — вказав Рован на свою дружину. — Ми не звикли баритися. Нас повідомили про напади, і ми відразу вирушили. Нам потрібна ваша допомога, щоб дізнатися більше.

Голова кивнув, жестом запрошуючи до своєї оселі. Усередині було тепло, завдяки великому каміну, де палав вогонь.

— Це було кілька днів тому, – почав розповідь Номін, час від часу вказівним пальцем потираючи носа. — Караван йшов через перевал. До нього тут палицею кинути, — він махнув рукою в бік вікна, яке власне виходило до дороги. — Ми почули крики, а потім… усе стихло. Я відправив кілька чоловіків піти на розвідку, та те, що ми знайшли... — Номін закрив долонями обличчя, — від каравану залишилися лише уламки саней і кров на снігу.

— Хтось вижив? — Івена нахилилася вперед, уважно слухаючи. — А тіла?

— Не було тіл. Їх скоріш за все дикі звірі розтягнули. Крові там було багато, і сліди хижаків, — зітхнув Номін, знову потираючи носа. — Один чоловік, — обличчя Саласа стало ще похмурішим. – Ні живий, ні мертвий.

— Це як? — уточнила Івена.

— Він не може говорити. Лежить у нашій хатині, без свідомості.

— Нам потрібно його побачити, — твердо сказав Рован. — І ще… чи бачив хто-небудь самих істот?

Голова зітхнув, підводячись.

— Дехто каже, що бачив мутні силуети, – пробурмотів він. – Величезна тінь із синіми очима, що світяться, і подих, який заморожує ледь не саму душу.

Івена й Рован обмінялися поглядами.

— Відведіть нас до того, хто вижив, — сказав Рован.

Номін повів їх через вузькі вулиці селища до невеликої хатини, схованої серед снігу. Холодний вітер пронизував їх з усіх боків, але всередині будинку з кожним кроком ставало тепліше, завдяки вогню, що палахкотів у каміні. Селянин, який провів їх, ковзаючись по слизьких каменях, на мить зупинився, перед тим як відкрити двері хатини.

— Залиште свої плащі, — сказав він, зацікавлено поглядаючи на Рована й Івену. — Тут може бути не так тепло, як у вас в столиці. Зима тут лютує.

Вони зайшли всередину, і на кілька секунд їх охопила та сама тиша, що панувала в селищі, хіба що аромат сушених трав і вогню зігрівав.

В одній з ліжок лежав чоловік середнього віку, його очі були закриті, а на обличчі – сліди нещасної боротьби. Кров, що ще не встигла засохнути, залишала різкі сліди від темної сили, якою була наповнена його рана. Івена обережно підійшла до нього і взяла його за руку.

— Ми могли б його привести до тями швидше, — сказала вона, знизивши голос.

Рован їй кивнув, не втрачаючи пильності, й погоджуючи її дії.

— Можливо, нам пощастить дізнатися більше від нього, — додав він. — Але таке не завжди буває після такого, що він пережив. Навіть якщо прийде до тями.

— Із ним усе буде гаразд, я спробую його підлікувати, — тихо запевнила Івена, її голос був м'яким, але в ньому звучала рішучість.

Її руки засяяли блакитно-зеленкуватим світлом, магія витікала з її пальців, накриваючи пораненого. Фізичні рани на тілі чоловіка почали швидко затягуватися, загоюватися, та коли вона доторкнулася до грудей пораненого, де розташовувалося серце, її руки затремтіли. На коротку мить Івена відсахнулася так, мов від чогось гарячого, її магія не змогла навіть наблизитися до серця, яке повністю було покрите кригою. Івена завмерла, дивлячись грудну клітку, звідки вона крізь свою магію відчувала нестерпний холод, що переповнював не лише серце пораненого, а тепер і її душу. Серце було покритим непроникною кригою.

"Наче морозна порожнеча!" — промайнула думка в голові Івени.

Серце не піддавалося цілительській магії. Ба більше, крига яка вкривала орган пораненого втягувала в себе магію Івени, немов губка.

Тим часом селянин, спостерігаючи за їхніми спробами, важко зітхнув і підійшов ближче.

— Я не можу його вилікувати, — із розчаруванням Івена озирнулася на Рована. — Магія не діє.

— Істоти, про яких ви питаєте, — почав старець, його голос хрипів від тривоги, — це не просто легенди чи прості чудовиська. Люди часто не розуміють того, що з ними відбувається, коли стикаються з ними. Моя бабуся розповідала мені одну байку, яку чула від стародавніх предків. Каже, що ці створіння називали "льодяними Ликамис" — істоти, які розривають саму реальність між світами. Вони створені Нептуном нібито із самої криги, яких він послав насолити Купідону. Ці створіння не живуть у звичному сенсі цього слова. Їхня єдина мета - забирати тепло і життя з тих, кого вони зустрічають на своєму шляху. Ликамис не просто заморожують тіло, як звичайні хижі чудовиська, вони заморожують людські серця. Це не просто холод, який вони приносять - це щось набагато страшніше. Коли їхня жертва попадала до них в лапи, їхні кігті, якими вони нівечать тіла, несе в собі магію, холод який вбиває серце зсередини, поступово перетворюючи його на крижаний камінець. Вони вбирають саму енергію життя.