— 1.

У тиші кабінету капітана легіону вогняного Аспіда розливалося м’яке світло магічних ліхтарів. На стінах висіли сувої з бойовими стратегіями, а на столі – розкладені карти північних територій. Рован Енвуд, капітан легіону, уважно розглядав звіт про останню місію, коли магічна скринька листування почала світитися м’яким золотим світлом.

– Що тепер? – пробурмотів він, відкладаючи перо й піднімаючи погляд.

Скринька була невеликою, але виглядала міцною, виготовленою зі старовинного темного дерева з витонченими гравіювання магічних символів. Один з найкращих винаходів легіону Тетраморф. Її спочатку створили для оперативного зв’язку між імператором і його військовими командирами, а тепер скринька листування мала популярність і була ледь не в кожного. Будь-хто, знаючи повне ім’я та прізвище адресата, міг надіслати листа через цю скриньку.

Рован простягнув руку, торкнувшись пальцями вигравіюваний символів на кришці. Тепле сяйво магії оточило його долоню, і кришка плавно відчинилася. Усередині з’явився згорнутий пергамент із червоною печаткою – особиста печатка імператора Райвеля Амстронга.

– Лише б це не було черговим наказом сидіти без діла, – зітхнув Рован, розкриваючи листа.

На пергаменті витончений каліграфічний почерк повідомляв:

"Капітане Енвуд, у перевалі Білого Подиху зафіксовано тривожну активність. Каравани зникають, а ті, хто повертається, описують напад невідомих створінь. Ваш легіон має розслідувати це негайно. Очікую звіту через тиждень.

Імператор Райвель Амстронг."

Рован покрутив пергамент у руках, задумливо втупившись у слова "невідомі створіння" читаючи далі текст.

– Цікаво, – сказав він сам до себе. – Імператор не розкриває жодних деталей, але якщо він пише особисто... це щось серйозне. Незвично Рейвеля називати імператором.

Він знову глянув на скриньку. Надіслати звіт після місії було так само легко: достатньо написати листа, торкнутися символів і спрямувати трохи магії. Лист миттєво зникав, опиняючись у потрібній скриньці. Проста й геніальна система, яка нагадувала про те, як мало часу на роздуми залишають паперові накази.

Рован відклав пергамент і піднявся зі стільця. Вогонь у каміні потріскував, кидаючи тіні на стіни.

– Значить, перевал Білого Подиху, – сказав він, розпрямляючи плечі. – Схоже, на нас чекає черговий холодний виклик.

Відчинивши двері, він гукнув до коридору:

– Івено, заходь. У мене термінове завдання.

Через мить у дверях з’явилася його права рука, лейтенант Івена. Її очі блищали цікавістю, а на обличчі застигла звична рішучість. Попри всі його аргументи, вона не покидала легіону, і не збиралася це робити. Хоча коли вони лише почали будувати стосунки була умова - Рован залишить місце капітана, коли їхнє сімейне гніздечко поповниться, та цього поки не сталося, і вони обоє залишалися в легіоні. Хоча спроби поповнення також не облишили.

– Щось серйозне? – запитала Івена, зупиняючись у дверях. Її погляд ковзнув до пергаменту в руках Рована. – Виглядаєш стурбованим.

Рован коротко зітхнув і простягнув їй лист.

– Ще як, – кивнув він. – Я вирушаю до перевалу Білого Подиху. Підготуй мені двох помічників.

Івена взяла листа, швидко пробіглася поглядом по тексту, і її обличчя напружилося.

– Крижане серце королівства. Це буде непросто, – задумливо сказала вона, акуратно складаючи пергамент. – Особливо якщо створіння справді такі небезпечні, як тут описано. І... – вона подивилася на нього з легким докором. – Немає вільних "помічників", Роване.

– Як це немає? – здивувався він, підвищуючи голос.

– Зимові свята, – нагадала Івена, склавши руки на грудях. – Ти сам дав відпустку всім, хто не залучений у поточних операціях.

Рован закотив очі, і роздратоване бурмотіння вирвалося з його вуст:

– Святий Купідоне, що за недоречний час...

Івена, явно не збираючись чекати подальших інструкцій, підійшла ближче й поклала пергамент на стіл.

– Ми туди вирушимо вдвох, – сказала вона невимушено, грайливо намотуючи на палець пасмо свого чорного волосся – звичка, яка залишалася з нею з часів їхньої першої зустрічі.

– Ні, – різко відрізав Рован, обертаючись до неї. – Це не безпечно.

– Ага, – протягнула вона, і в її голосі почувся ледь відчутна іронія. – І тому я маю відпустити свого чоловіка невідомо куди, сидіти тут у легіоні й чекати, коли ти повернешся? Зуськи, дорогий.

– Святий Купідоне, – вдруге за хвилину вилаявся Рован, прикриваючи обличчя долонею.

– Ми це вже обговорювали, – нагадала Івена, перехрестивши руки на грудях.

– І можемо обговорити в сто перший раз, – сухо відповів він. – Але відповідь та сама: це місія для капітана легіону, а не для його дружини.

– Тоді мені доведеться нагадати тобі, що я не просто твоя дружина, а твоя права рука, – парирувала вона, усміхнувшись куточком вуст.

– Івено... – він намагався втримати серйозний тон, але навіть йому було зрозуміло, що сперечатися з нею марно.