Розділ 9

Розділ 9

Наші ранки й ночі були сповнені коханням. Іноді воно було палким — аж до болю в тілі, до трепету в серці, до спалаху, що спалював нас із середини, зливав у єдине ціле.

Інколи ж — повільним і ніжним, даруючи затишок, насолоду і глибоке відчуття близькості. Ми пізнавали одне одного не лише тілами, а й поглядами, дотиками, мовчанням між словами.

Грег більше не спав окремо. Велике ліжко, яке колись здавалося занадто широким і порожнім, тепер щоночі було зайняте обома. Його тепло — поруч. Його подих — на моїй шиї. Його рука — в моїй долоні.

А тим часом у замку з’явилося нове життя — королева народила прекрасного й здорового хлопчика, Доріана. Вона розцвіла, цілком занурившись у турботу про сина. Її ніжність, колись така стримана, тепер лилася щедрою рікою — у поглядах, у жестах, у кожному русі до малого.

Десь посеред Страдника мене звалило.

Боліло все тіло — кістки, суглоби, навіть волосся, здавалося, нило. Вранці мене нудило так, що Грегу довелося готувати сніданок самому. Я могла блювати ночами, майже до сліз, а вдень лиш трохи відпускало. Астрід з Ільвою приносили мені настої, підсовували теплі компреси, мовчки витирали чоло. Але — що дратувало найбільше — якось підозріло посміхались.

— Що вас так смішить? — буркнула я, тримаючись за відро. — Я, може, помру вже скоро, а ви стоїте тут і хихочете.

І знову мене знудило. Скоріше б це завершилось. Рожаниця, Морена — байдуже, хто мене забере, лиш би не крутило животом щоранку.

— Не помреш, — з усмішкою до вух сказала Астрід.

— Звідки ти знаєш? Навіть знахарка нічого не сказала. Лишень наказав пити побільше води та не нервуватись.

— Повір, жодна жінка від цієї нудоти ще не померла, — вставила Ільва.

— І, до речі, пройде десь через два… три місяці, — додала Астрід і знову захихотіла.

— Ви про що взагалі? — простогнала я, притискаючи долоню до лоба. Навіть запах сушених трав на полиці дратував. — Ільво, не дивись на мене так, як на малого, коли він говорить до стелі.

— Скажи, коли в тебе була кров? — спокійно запитала Ільва, перехрестивши руки на грудях.

Я мовчала. Напружено пригадувала… Ярилів день. Так, після нього. Грег тоді ще не дозволив мені виходити на поле, змусив лежати вдома. І після того — нічого.

— О, прийшло розуміння, — зітхнула Ільва, киваючи Астрід.

— Ви хочете сказати… — я широко розплющила очі.

— Так-так, саме це ми й хочемо сказати, — Астрід засяяла, як сонце над пшеничним полем.

— Та ні, ну що ви… знахарка нічого такого не казала.

— Тому що знахарка — не повитуха. А ми з тобою зараз підемо до Пеларгеї. Вона ще з першого погляду може сказати, чи носиш під серцем нове життя.

— Це та стара вельва? — я скривилась.

— Вона, — підтвердила Ільва.

— Та я її ще з твоїх пологів боюсь Астрід… Вона ж тоді...

— Не бійся, — м’яко мовила Астрід. — Тоді вона багато сили втратила, намагаючись врятувати і мене, і дитя. Але вона лиш слабка Матір Крові, не всесильна. Та все ж — сильна.

— Ну, та її вся кров по долівці… я й досі бачу те в снах…

— Хіль, не будь дитиною. Вона і мої пологи приймала, — втрутилась Ільва. — Давай вже, збирайся. А то розпустилася тут...

Вона не встигла договорити — мене знову зігнуло навпіл, і я схилилась над відром.

— От бачите! — просичала я. — Якщо я й справді вагітна, то та дитина точно хоче вбити мене зсередини.

Але десь у глибині душі вже пульсувала інша думка. Тиха, трепетна… тепла.

Ми з Ільвою мовчки зайшли до хати Пеларгеї. Повітря всередині було важке — терпке, настояне на травах, димі та чомусь невловимому, що одразу змушувало серце битися швидше.

Пеларгея сиділа в кутку за столом, як завжди у своєму темному, вицвілому вбранні, з покритою сивою косою. Вона не підвела очей, лише шепнула:

— Сідай, Хіль.

Я повільно присіла, відчуваючи, як страх здавлює горло. Навіть нудота зникла — ніби сама тривога витіснила її.

Пеларгея підвела голову. Її очі здавались прозорими — не старечими, а зухвало ясними, наче вона бачила мене наскрізь.

— Спочатку — знаки, — промовила вона і дістала зі схованки тонкий кістяний ніж. Усі рухи були спокійними, точними, як у того, хто знає, що робить це сотні років.

Вона надрізала свій палець — тоненька цівка крові виступила на шкірі. Далі вмочила палець у невелику мисочку з якоюсь чорною субстанцією і почала виводити символи на власній руці. Кожен рух здавався частиною давнього ритуалу, наче сама ніч нашіптувала їй, що писати.

Нарешті, поклавши руку мені на лоба, вона шепнула кілька слів, яких я не зрозуміла. Світ навколо мене ніби потемнів, став глухим і віддаленим. Я відчула, як мої думки розчинилися у порожнечі, наче пливу в сні. Не було ні страху, ні болю — лише тиша й легке тремтіння всередині, як при зустрічі з чимось більшим, ніж ти сама.

Коли я отямилася, Пеларгея вже витирала руку шматком тканини. Її голос був рівний і твердий, як звук старого дзвона:

— Ти носиш дитину. Вона сильна. Житиме.

Я затамувала подих. Моторошне відчуття ще не відпускало, але воно змішалося з чимось іншим — теплим, ніжним і справжнім.

— Нудота мине. Її ще трохи поторсає, — вона кивнула в бік Ільви, — але все буде добре.

— А… а ти точно певна? — прошепотіла я, ніби боячись зіпсувати чари.

Пеларгея посміхнулася — та посмішка була суха, тонка, майже примарна.

— Я бачила. Не серцем, не очима. А глибиною.

Вона доторкнулась до мого живота — легко, майже невагомо.

— Бережи тепло. Бережи спокій. І скажи тому, хто в тобі це життя зародив, щоб був поруч. Бо в таких дітей душа старша за батьків.