8.3

Я прокинулася ще вдосвіта. Тиша в домі була глибока, як нічне озеро. Голод несподівано стиснув живіт, змусивши мене трохи скрутитися. Обережно, щоб не розбудити Грега, я вислизнула з його обіймів і босоніж пішла на кухню. Повітря було прохолодне, і я мимоволі обійняла себе руками.

Розтопила піч, роздуваючи жар, поки він не зажеврів. Знайшла окраєць учорашнього хліба. Накинувши поверх легкої сорочки його теплий кожушок, я поспішила до льоху, сподіваючись, що молоко в глеку не прокисле.

Коли повернулася до хати, вгризлася в хліб і запила прохолодним молоком, що трохи щипало язик свіжістю. Шлунок нарешті заспокоївся, і в голові проясніло. Я пов’язала поверх сорочки широкий фартух — один із тих, у яких почуваєшся господинею в повному розумінні слова — й заходилася готувати. Якщо я прокинулася від голоду, то мій чоловік, певно, зголоднів ще більше.

Я кружляла кухнею, заглядаючи в піч, підживлюючи вогонь, нарізаючи, перемішуючи, прислухаючись до булькання. І коли залишалося тільки зачекати, поки їжа дійде, я обернулася — і зустріла його погляд.

Грег стояв у дверях — трохи розпатланий після сну, зі слідами подушки на щоці, але з тією самою посмішкою, від якої в грудях одразу розливалося щось тепле й трепетне.
— І давно ти тут? — спитала я, збентежено і трохи розгублено.
— Достатньо, щоб забажати тебе поцілувати. — Він наблизився, обійняв м’яко, але впевнено, і, перш ніж я встигла щось додати, наші губи зустрілися в ніжному поцілунку.

Поцілунок був раптовим і повним — спогади ночі знову спалахнули в мені, мов жар у попелі. Тіло затремтіло, десь у животі знову стиснулося солодким відлунням.

Грег усміхнувся, коли ми відірвалися одне від одного. На його щоці я помітила білу пляму.

— Я тебе вимазала. — засміялася, змахуючи борошно.

— Це дрібниці, — мовив він, і очі його блищали від того ж внутрішнього вогню, що й уночі.

Я знову повернулася до кухні, трохи зашарівшись. Дістала хліб із печі, кашу з глиняного горщика, зняла з вогнища м’ясо, що вже встигло просочитися ароматами диму й трав.

Накрила на стіл. Грег їв швидко, не відволікаючись ні на що — тільки кидав на мене короткі вдячні погляди. А я сиділа навпроти й просто дивилася.

Я ніколи раніше не замислювалася, яке задоволення може приносити споглядання, як хтось їсть приготовану тобою їжу. Як він примружує очі від смаку, облизує губи, не бажаючи втратити жодної краплі соку. Як м’язи щелеп трохи напружуються, а потім розслабляються в задоволенні.

Дивлячись на нього, я зовсім не думала про їжу. В голові роїлися зовсім інші думки.

Невже після першої ночі всі стають такими… ненаситними? — від цієї думки посміхнулась, і серце знову затріпотіло, як у дівчини перед першим побаченням.

Грег пішов ще вдосвіта. Я цілий день метушилась по господарству — мили посуд, перебирала трави, лагодила одяг, нарешті полагодила дверцята до льоху, що давно просили про це. Та попри всі справи очі раз у раз мимоволі зверталися до хвіртки.

Може, він патрулює сьогодні вулиці й пройде повз... Серце щоразу сіпалося, коли десь за порогом чулися кроки. Але то були лише діти, сусідки або чужі чоловіки.

А раптом він сьогодні в замку? Тоді побачимось лише ввечері… — я заспокоювала себе, намагаючись не думати гірше. Але з кожною годиною, що наближала вечір, тривога потроху наростала, мов хмара перед грозою.

Коли сонце зайшло, а небо вкрилося фіолетовими переливами, я вже сиділа на порозі з клаптем полотна, що давно чекало шва. Але голка то й далі застигала в пальцях. Очі не відривалися від дороги.

Факели на вулицях запалили, сутінки обступили дім, та Грега все не було.

Він мав би вже бути… Хоч би на хвилину, хоч би привітатись…

Коли повз проходив патруль, я піднялася й покликала їх, намагаючись приховати тривогу у голосі.

— Тихої ночі, пані. У тебе щось трапилось? — спитав один із вартових, зупинившись.

— Мій чоловік... Грег Маєр. Він мав уже повернутися. Ви нічого не чули? Все гаразд? — Я намагалася говорити спокійно, але голос трохи здригнувся.

— Казали, що король вирушив у сусіднє містечко — й узяв його з собою. Більше нічого не знаю, пані.

— Дякую... — прошепотіла я. Вартовий кивнув і побіг наздоганяти товаришів.

Я залишилася стояти сама в сутінках. Вітер ворушив край моєї сукні, а ніч усе більше огортала місто.

Він не попередив… Чому?

Може, не встиг. Може, це сталося раптово. Може… Але думки не слухались і далі малювали тривожні картини.

Невже щось трапилося?..

Серце стиснулося в грудях, і я міцніше обхопила себе руками. Уперше за довгий час ніч здалася мені холодною й порожньою.

Він повернувся через два дні.

Без звістки, без попередження. Просто з’явився на порозі, коли я якраз намагалася робити вигляд, що щось роблю. Руками перебирала горнятка, складала рушники, які вже й так були ідеально складені. У голові — тиша, мов перед бурею.

Ці два дні розтягнулися на вічність. Ніхто нічого не говорив. Тільки знизували плечима й повторювали одне й те саме: «За наказом короля — мовчати». А я сиділа в темряві, слухала вітер за вікном і готувалася до звістки… що стала вдовою.

Я стояла посеред кухні, а він просто підійшов ззаду й обійняв мене. Його руки — ті самі, сильні, теплі, рідні — лягли мені на талію обережно, мов боялися зламати.

І от — він.

Не у сні, не в уяві. Справжній. Запилений, змарнілий, брудний від поту та пилу.

На мить мені здалося, що це сон. Що я знову от-от прокинуся від туги в порожньому ліжку. Але ні — дихання на шиї було справжнє. Його подих, сплутане волосся на моїй щоці, запах поту, пилу дороги й чогось рідного — живого.

Я розвернулася і, не стримуючи себе, кинулася йому на шию. Зарилася обличчям у груди.

— Ти живий… — видихнула, ніби щойно випустила з себе дві доби тиску. Сльози текли самі, змиваючи страх, нічні кошмари, довгі очікування й розпач.