8.2

Сутінки повільно огортали місто, мов теплий серпанок, коли Грег нарешті повернувся з патрулювання. Він був стомлений. Рухи були важчими, ніж зазвичай. Сьогодні вони знайшли ще одну групу змовників, і йому довелося гнатися за одним із них крізь вузькі вулички аж до самого вечора.

Я підійшла тихо, майже не видаючи звуків. У долонях — волога холстина, ще тепла від моїх рук. Зупинилась за його спиною й на мить завмерла. Так близько — і водночас далеко.

Обережно торкнулася його спини — ніби боялася порушити щось крихке, невидиме. Шкіра була гаряча, розпечена втомою й напруженням, і навіть вечірня прохолода не змогла втамувати той жар.

Я змахнула краплі поту, які блищали між його м’язами, і відчула, як мої пальці самі тягнуться далі. Спершу — по тканині, потім — просто по шкірі. Повільно, ковзаючи, мов вивчаючи. Я вивчала його напам’ять, вдихала запах солі, вітру й диму. Запах чоловіка, який став моїм світом.

Він розвернувся. Тепер переді мною — не просто спина, а погляд. Очі. Втома і спокуса, бажання і мовчазне питання: ти теж це відчуваєш?

Я провела пальцями по плечу, ковзнула вище — на шию. Долоня лягла на щоку, вкриту м’якою щетиною. Від того дотику в мені щось здригнулося, солодко й болісно. Моє серце билося гучно, відлунюючи в грудях. Здавалося, він мав це чути.

Пальці торкнулися його губ — м’яких, теплих, спраглих.

Він нахилився ближче.

Дихання змішалося, бажання поцілунку змагалося з нерішучістю. Але це тривало лише мить. Я опустила руку, віддаючи йому право зробити крок.

І він зробив.

Його губи торкнулися моїх — спершу несміливо, мов перевіряючи, чи це не марення.

Потім — гарячіше. Його язик ковзнув по верхній губі, і крізь мене пройшов дрож. Пульс застрибав, тіло натягнулося, наче струна.

Руки обвили мою талію, ніжно, але впевнено. Він тримав мене так, ніби знав — я можу відступити. Але я не тікала.

Я плавилася в його дотиках, тонула в цьому поцілунку, втрачала думки й себе.

Я хотіла більше.

Більше тепла, більше близькості, більше нього.

І я піддалася.

Я привідкрила губи — і в той самий момент все змінилося. Його язик увірвався всередину, зустрів мій із нетерплячою ніжністю, майже розпачем. Це вже не був просто поцілунок. Це була прірва, у яку я падала з розплющеними очима, бажаючи летіти ще глибше.

Щось перевернулося в мені. Щось, чого вже не зупинити.

Мої руки втратили контроль — ковзали по його плечах, по спині, заривалися в мокре, важке після води волосся. Я хапалася за нього, ніби він був моїм єдиним повітрям, єдиною твердою поверхнею у світі, що плив.

Його губи були палкими, жадібними, голодними.

Він цілував так, ніби ці миті могли врятувати йому життя. У кожному дотику була потреба, яка довго тліла в глибині й тепер виривалася полум’ям. У кожному русі — натиск, що змушував мене забувати, ким я була до нього.

Його долоні кружляли по моїй шкірі, малюючи шалені візерунки: притискали, стискали, ніби хотіли зібрати мене до останньої краплі. Його тепло проходило крізь тонку тканину, вгризалося в тіло, збиралося десь унизу — в пульсуючій, тремтливій точці, яка ставала центром мого всесвіту.

Коли його рука стиснула мене трохи вище талії, моє тіло здригнулося — болісно-солодко, наче хтось обпалив оголену душу.

Подих обірвався.

Це було щось нове.

Невідоме.

І я хотіла ще.

Його руки спустилися вниз, до моїх стегон. Пальці зсунули край спідниці з такою обережністю, ніби він розкривав щось священне. Тканина торкнулася колін — і раптом його руки підхопили мене.

Я інстинктивно обвила його ногами, якби не це — впала б. Ми злилися в русі, що був таким природним, наче ми створені для нього з самого початку.

Спина вдарилася об стіну дому, але я не відчула болю — лише жар його тіла. Його поцілунки опустилися нижче — на шию, на ключиці, на відкриту лінію грудей. І кожен дотик був, як удар блискавки. Як молитва. Як вибух.

— Ти зводиш мене з розуму… — прохрипів він мені у вухо, голос зірвався, грубий, нестримний. І перш ніж я встигла щось сказати, він відступив від стіни й поніс мене всередину.

Світ залишився за дверима. Там було все інше.

А тут — ми.

Вогонь, що не залишає після себе нічого, крім попелу й бажання почати все знову.

У кімнаті він поклав мене на ліжко з такою обережністю, ніби я була чимось крихким, незамінним. Його очі зустріли мої — глибокі, пильні, майже тривожні.

— Ти справді хочеш цього?

Відповісти було неможливо. Слова застрягли в горлі, якби я їх і вимовила, вони б не вмістили й крихти того, що я відчувала. Тож я просто подалася до нього й поцілувала.

Незграбно, але палко.

Сором’язливо, але без сумніву. У цьому поцілунку було все — відповідь, згода, довіра.

Він усміхнувся, м’яко, але вже з тією тінню вогню, яку я знала. І перехопив ініціативу — впевнено, ніжно, з тією силою, яка завжди здавалася мені безпечною.

Його пальці торкнулися шнурівки на моїй спідниці, і вона зникла, наче сама відчувала, що більше не потрібна. Потім — сорочка. Тканина зісковзувала повільно, легко, як пелюстки квітки під теплим дощем. І ось я — оголена, у повітрі, що раптом здався густішим, тремтяча не від холоду, а від самого факту, що він бачить мене всю.

Такою. Справжньою.

Його рука ковзнула по животі — ледь відчутно, як подих вітру. Я хихотнула, щось сіпнулося всередині, але сміх одразу згас у наступному поцілунку, палкому, як перший ковток теплого вина після холоду. Його руки блукали моїм тілом — з тією самою жагою, що відчувається в кожному поцілунку, але й з ніжністю, що розтоплює.

Волосся, шия, ключиці, стегна — він ніби відзначав кожну частину мене як свою.

Коли він перевернувся на спину, а я опинилася над ним, щось у мені здригнулося — не страх, не сором, а глибока хвиля хвилювання, майже священна. Його руки обережно втримували мене, притягували ближче, але не поспішали. У його погляді було все — бажання, стриманість, турбота. Щось уперлося в мене, і я затамувала подих. Він дивився на мене поки я повільно опускалася вниз — незграбно, обережно, в нову реальність.