Розділ 8

Розділ 8

Після страшної ночі, коли правда про батька пронизала мене гостріше, ніж будь-який меч, дні потягнулися, як в туманні.

Мовчання в домі стало дзвінким. У ньому вмістилися мій біль, мій сором, мій гнів і моя спустошеність. Я відгородилася ковдрою від усього світу, від самої себе. Не хотіла ні бачити, ні говорити.

Вдень лежала в ліжку, згорнувшись, немов дитина.

Вночі — мовчки дивилася в стелю, поки очі самі не злипалися.

Але Грег був поруч. Він залишався вдома, бо рана на руці ще давала про себе знати, та здається, це було лише частково причиною. Насправді він залишився, щоб я не бела наодинці з моїм горем.

Щоранку він тихо входив до кімнати, ніби боявся потривожити мою тишу. Приносив гарячий настій — пахучий, заспокійливий, із лавандою, звіробоєм і медом. Ставив чашу біля ліжка, не змушував пити, не питав нічого — просто сідав поруч і мовчав. Його мовчання не тиснуло, воно було теплим, як ковдра, і справжнім.

Він готував мені їжу, хоч кулінар з нього був нікудишній. Одного ранку, коли запах підгорілої каші задушливо заповнив дім, я не витримала. Повільно, мов крізь в’язкий морок, підвелася з ліжка і вийшла на кухню.

Грег стояв біля печі, розгублений, розмахуючи ложкою в хмарі диму. Він подивився на мене з тією ж радістю, як на перший промінь сонця після довгої бурі.

— Я просто… хотів, щоб ти щось поїла, — пробурмотів він з винною, розмазуючи кашу по дну горщика.

Я нічого не відповіла, лише підійшла ближче, взяла в нього ложку й, не дивлячись, почала готувати нову страву.

Це була не просто каша. Це був мій перший крок назустріч життю після смерті.

Та щоб пережити втрату, мені знадобився тиждень. Сім днів — як сім важких сходинок, кожна з яких боліла тілом, роздирала душу.

Я плакала. Не щодня й не завжди вголос. Іноді сльози текли вночі, беззвучні, гарячі, розпачливі. Іноді я просто лежала, витріщаючись у стелю, без сил навіть на сльози.

Грег не відпускав мене в місто, хоч я кілька разів просила.

— Ще зарано, — промовив він спокійно, але рішуче. — Там досі небезпечно. Не хочу ризикувати твоїм життям.

І я слухалась. Бо хоч і злилася, але знала — він правий.

Він сам ходив на базар. Сам ніс торби. Сам сварився з торговками, коли ті намагалися підняти ціну. А щоранку… він продовжував приносити мені в ліжко гарячий настій. Цей простий жест став якорем — ознакою того, що світ ще не впав остаточно.

Що він — поруч. Що життя — ще є.

Нарешті я повернулася до вишивання. Пальці спершу ніяково тримали голку, шов виходив кривим, а нитка плуталась, немов забула, як танцювати по полотні. Та з кожним днем рухи ставали впевненішими, і нитка знову почала слухатися, творячи знайомий візерунок. Мовчазна, тиха праця заспокоювала — кожен стібок був кроком до внутрішньої рівноваги, до себе.

Сьогодні я завершила вишивати сорочку для Грега. Біла лляна тканина з яскравою синьо-зеленою вишивкою навколо коміра та на манжетах. Візерунок я підібрала не просто так — в ньому були хвилі, гілки ялівцю, трохи шипшини. Все те, що нагадувало мені про нього. Я розгладила тканину долонею й обережно розклала сорочку на стільці. Тепер на завершення посівної мій чоловік матиме нову річ — не просто сорочку, а оберіг, прошитий моїм теплом.

Я підійшла до вікна. Грег затримувався, і серце тривожно стискалося.

Та у вікно побачила, що він уже був у дворі — біля великої дерев’яної бочки з водою. Сонце пекло немилосердно, тож відразу, як повертався додому, він купався, щоби змити пил з дороги та жар полудня. Я спостерігала, як він ковшем виливає воду собі на груди, передпліччя, плечі. Краплі стікали по м’язах, блищали на шкірі, як роса на листі. Потім він занурив голову в бочку… і не виниряв.

Мене пронизав страх. А якщо йому стало зле? Не роздумуючи, я вибігла з хати, та, щойно ступила на поріг, побачила: він стоїть, як нічого не сталося, витираючи волосся сухою тканиною.

— Щось трапилося? — видихнула він.

— Ні, нічого. А чого ти питаєш?

— Ти вибігла як ошпарена.

—  Я… — розгублено кліпнула. — Хотіла сказати, щоб ти наніс води в бочку. А то вже закінчується, — швидко знайшлась з відповіддю, коли краєм ока помітила пусті відра біля стіни.

— Добре, — просто кивнув він і повернувся до свого обтирання.

Я поспішно метнулась назад, щоб хоч якось підтвердити сказане. Встигла вчасно — перелила залишки води з бочки у чавуни, закрила кришку й накинула рушник.

— Як завершиш — сядемо вечеряти. Я тебе чекала, — крикнула я, поглянувши на чоловіка. І, знову ж, він був без сорочки. Хіба це так важко — бодай щось на себе накинути?

— О, ти завершила, — його погляд зупинився на сорочці. Він витер руку об край тканини, підняв її обережно, ніби тримав щось святе. — Хіль, вона чудова. Такий гарний візерунок… Дякую тобі.

Він поклав сорочку назад і раптом наблизився, обійняв мене.

Я завмерла. Його тіло було теплим, ще вологим від води, а легкий запах сосни, ялівцю й чоловічої шкіри заповнив усе навколо. Грег часто настоював ялівець у воді для купання — і тепер цей аромат асоціювався тільки з ним.

Я глибоко вдихнула. І лише через кілька секунд змогла відсторонитись. Але він не відпустив.

— Не тікай від мене, — тихо прошепотів, торкаючись моєї щоки. Я подивилась йому в очі. Глибокі, темні, як вечірнє озеро, що приховує безліч таємниць.

Він схилився ближче й легко, ніжно торкнувся моїх губ. Не так, як у ту страшну ніч. З теплом. Наче питав дозволу. Коли ж він спробував відійти, я несвідомо потягнулась за ним. Та Грег лише всміхнувся, чмокнув мене в ніс — пустотливо й лагідно — і рушив носити воду далі.

Я залишилася стояти. Що це щойно було? Подразнив — і пішов? І чому мене це так бентежить? Невже ті декілька митей так легко розтопили мій розум?

Щоби не думати, я кинулася до столу. Швидко накрила, розклала тарілки, налила трав’яного відвару. Та навіть коли ми сіли вечеряти, думки мої поверталися до його губ. Я кілька разів ловила себе на тому, що просто витріщаюся на них.