7.3

Я зробила крок уперед, несвідомо торкнувшись долонею дверей. Він забрав із собою все тепло — й одразу стало зимно. Обійнявши себе руками, я повільно розвернулася.

Астрід вже вмощувалася серед ящиків і мішків.

— Де це ми? — запитала я, приєднуючись до неї й шукаючи собі місце, де можна буде присісти.

— Старий сарай для зберігання інструментів. Уже давно не використовується за призначенням, — відповіла вона. І справді — в темряві я розгледіла мотики, незрозумілі металеві гачки, купи сіна, мішки, з яких стирчали сушені трави й якісь жердини.

— Хоч би в місті не було заворушень… — тихо додала Астрід. — Тітка Агата не дозволить образити Бйорна, але краще б до того не доходило.

Ми замовкли. Кожна поринула у власні думки.

Я — у свої.

Мене бентежила моя власна реакція на Грега.

Його обійми.

Його поцілунок.

Його руки на моїй шкірі.

Чи справді я можу бути щасливою з ним у цьому шлюбі?..

Чи це лише захоплення? Пристрасть, зроджена небезпекою?

Я й не помітила, як дрімота обволікла тіло, а свідомість попливла…

…Мені снився він.

Грег.

Без сорочки, з краплинами води, що стікали його оголеним торсом.

Він ішов до мене повільно, впевнено — мов хижак, що не ховає своїх намірів. Його погляд палав, наче жар, а кожен крок стирав межу між ним і мною.

Він зупинився поруч, схопив мене за талію — і припав до моїх вуст.

Гаряче, жадібно, з силою. Його язик розсунув мої губи, увірвався всередину, і я — не я, а та, що жила у сні — відповіла йому так само пристрасно. Мої пальці зарилися в його трохи кучеряве волосся, торкалися плечей, спини, ковзали шкірою, що пульсувала жаром. Я дряпала його нігтями, вбираючи кожен дотик.

Його руки ковзнули по стегнах, задираючи спідницю, стискали сідниці без сорому, з голодом. В одному русі він підняв мене й посадив на стіл, став між моїми ногами, притягнув до себе всім тілом, поки між нами не лишилося нічого, крім дихання.

Його пальці потягнули за шнурівку штанів…

І тканина повільно поповзла вниз…

— Хіль, прокинься! — мене безжально трясли. — Хтось іде сюди! Чуєш? Прокинься вже!

— Я не сплю… — пробурмотіла я роздратовано, розплющуючи очі.

Піднявшись, я розім’яла затерплі ноги й схопила до рук товсту дерев’яну палицю — навряд чи вона мене врятує, але тримати її було… спокійніше.

Кроки вже лунали зовсім близько. Вони зупинилися просто за дверима.

— Це я, — озвався голос.

Грег.

— Ти нас налякав! — Астрід першою кинулася до дверей і почала розбирати нашу імпровізовану барикаду.

Ми вийшли надвір.

Грег стояв перед нами весь у крові. Його рукав був обмотаний тканиною, яка наскрізь просочилась червоним.

— Ти поранений! — я кинулася до нього. — Треба обробити рану й перев’язати чистою тканиною.

— Хіль, мені потрібно тобі дещо сказати. Але спершу — ходімо. На дорозі на нас чекає віз, він відвезе нас додому. Астрід, тебе відведуть до замку — ти зараз там потрібна.

— Рагнар?.. — прошепотіла вона.

— З ним усе гаразд. Але Ельсвін поранена. Інгеборда просила, щоб ти була поруч.

— Я теж хочу до Ельсвін!

— Ні, — його голос став жорстким, владним. — Ти поїдеш додому. Ти допоможеш мені перевдягнутися й перев’язати рану. І… я тобі дещо розповім.

Я вдруге бачила його таким — жорстким, цілеспрямованим, безапеляційним.

І я підкорилася.

Перш ніж одягнути нову сорочку, Грег попросив допомогти йому обмитися від крові. Її було надто багато — вона вже засихала темними плямами на грудях, руках, шиї. Та, слава богам, усе обійшлося — лише одне серйозне поранення, а решта — подряпини й синці.

Я мовчки змочувала чисту ганчірку й змивала червоні сліди, що нагадували про нічну бійню. Коли з перев’язуванням було покінчено, ми сиділи на кухні. Я розігрівала залишки м’яса для раннього сніданку, намагаючись втримати руки від тремтіння.

Грег мовчав, але я бачила, що щось його гнітить більше, ніж рана.

— Хіль… — нарешті заговорив він. — Тобі буде краще кілька днів побути вдома. Не ходи містом. Навіть на базар.

— Чому? Що сталося? — я насторожилася.

Він опустив очі. Його голос став глухим.

— Серед нападників на замок… був твій батько.

— Що?.. — мені перехопило подих. Я ніби забула, як дихати.

— Він загинув. І вже вдень тіла зрадників, убитих у нічній битві, виставлять на майдані як доказ їхньої зради. Тих, кого взяли живими, стратять публічно.

В очах потемніло. Вуха заповнив оглушливий шум. Повітря стало раптом важким, наче я сиділа під водою.

Мій батько? Зрадник?..

Він же клявся у вірності молодому королю. Його слова, присяги, погляди — усе крутилося перед очима, розсипаючись, як скло.

Я втратила обох батьків. Спершу матір, тепер — він?

Як він міг?..

— Ні… — прошепотіла я. — Це неправда.

— Хіль… — Грег зробив крок до мене, але я відступила, задихаючись, наче мені бракувало повітря.

— Це брехня! — крик вирвався з грудей. — Ти збрехав! Мій батько не міг! Він не зробив би цього! Ти… ти просто хочеш, щоб я повірила в це… — сльози вже котилися щоками. — Ти ненавидів його! І тепер… тепер ти…

— Послухай мене… — він простягнув руку, але я вдарила її, розлючено.

— Не чіпай мене! — закричала я, затуляючи вуха, ніби могла закритися від реальності. — Не говори нічого! Я не хочу чути цього! Не хочу знати! Це… це все… це не може бути правдою!

Світ почав хитатися. Перед очима все зливалося в каламутну пляму. Я тремтіла, мені було важко дихати. Всі події останніх днів — страх, вбивства, поцілунок, кров, зрада, смерть — усе це обвалилося одночасно. Я завила, впала навколішки, а потім просто осіла на підлогу, стискаючи себе руками й беззвучно ридаючи.

— Хіль, я прошу… — Грег обережно опустився поруч, і хоч я не реагувала, він не відходив.

Я вже не боролася. Лише ридала. Упевненість, опора, ґрунт — усе щезло.