7.2

Поява мого брата з дружиною запустила нову хвилю розмов — жваву, трохи надто гучну, але, мабуть, приємну для всіх учасників. Ельсвін без жодних зусиль заволоділа увагою королеви, і це було природно — все ж вони знайомі набагато довше. Я не встрягала в їхнє спілкування.

Їхні теми, усмішки, обмін поглядами — усе здавалося мені далеким. Неначе я опинилася осторонь світу, до якого не належала.

Я нудьгувала.

Ні, не від вечора — від самотності, яка знову підкралася, ледь торкнулася плеча. Я зітхнула й уперлася поглядом у полум’я в каміні. Вино в келиху лишило післясмак м’якого тепла в горлі, та ще більше розмило межу між мріями й реальністю. Мені не хотілося ні говорити, ні слухати. Лише дивитися, як язики полум’я колишуться в ритмі, відомому лише їм.

Раптово Інгеборда підскочила, мов відчула щось надзвичайне, й кинулася до дверей. Відчинила їх, й на порозі з’явилися Сандстреми. Астрід не стрималась і одразу кинулася в обійми заморської гості. Вони зникли в коридорі, зачинивши за собою двері.

Я залишилася на місці. Дивилася в полум’я й дозволяла собі нічого не відчувати. Нічого не хотіти. Ні розмов, ні нових знайомств.

Навіть не вечора — просто тиші.

— Хіль, ми йдемо до туалету. Підеш з нами? — голос королеви вирвав мене з оціпеніння. Вона вже підвелася й поглядала на мене з легким теплом, ніби дбала про моє самопочуття.

— Ні, дякую. Я ще не хочу, — відповіла я з усмішкою, якої навіть не відчула.

Ільва кивнула, і разом з Ельсвін залишила кімнату. Я залишилася серед чоловіків, які без упину перемовлялися, перебивали один одного, сміялися з власних жартів. Їхня дружба була міцна — перевірена багатьма зимами, втратами й перемогами. Вони дивилися один на одного як на братів. У кожному слові — довіра, в кожному жесті — згадка про щось важливе.

Я заздрила їм.

Не тій гучній розмові — а самій можливості мати когось настільки близького.

У моєму житті довгий час не було нікого. Порожнеча, яку я навіть не помічала, поки не переїхала до Кальдору. І тільки тут, серед нових облич, я знайшла те, чого мені так не вистачало — привітну, веселу Астрід, яка попри біль втрати поволі поверталася до життя, й Ільву, до якої я могла звернутися, якщо серце надто важке.

Тепер я розуміла: мама не дозволяла мені мати друзів. Вона зводила навколо мене невидимі стіни, тримала на повідку, усміхаючись лагідно, але жорстко. І я слухалася — бо інакше не вміла. І лише зараз побачила, скільки втратила через її турботу.

Дивно, що Тір узагалі познайомився зі мною. Як він зумів пройти крізь ту невидиму стіну? Мама нічого не знала. Цього знайомства я не змогла довірити їй. Не змогла — і не захотіла. Це була моя маленька таємниця.

І тільки одна людина дізналася про неї — через лист, який я писала, мов сповідь. Вперше відкривши душу хоч комусь.

Мого плеча легенько торкнулися. Я здригнулася і перевела погляд.

— Грег? — пошепки озвалася.

— Хіль, потрібно ховатися. У замку зрадники, — його голос був тихим. Він схопив мене за руку — спочатку обережно, щоб допомогти піднятися, а тоді рішуче потягнув до дверей. Я відчула, як усе навколо стискається, мов павутина навколо здобичі.

У коридорі ми зіткнулися з Інгебордою та Астрід — обидві стривожені, налякані. Очі великі, як у ланей, що щойно почули хрускіт гілки в лісі.

— Що сталося? — Інгеборда кинулася до Рагнара, її долоня метнулася до його грудей.

— Спроба мене вбити, — коротко відповів король, його погляд ковзав по темряві коридору, мов шукав кожну тінь, що могла стати загрозою. — Але це не лише по мене.

— Що? — Сіґурд не повірив власним вухам. Його сміх був сухий і порожній, мов дзвін по металу. — У вас тут, як завжди, весело.

— Горм, треба знайти Ільву з Ельсвін. Вони пішли до вбиральні — можливо, ховаються у схроні під сходами прислуги, — мовив Рагнальд швидко, без жодного сумніву. 

— Я не можу залишити тебе, — заперечив Горм.

— Зі мною Рагнар, Сігурд і Грег. Ми впораємося, — кивнув Рагнальд. Його погляд — сталевий. — Жінкам краще йти з нами. Якщо буде небезпека — втечете через вікно першого поверху. Ходімо.

Інгеборда та Астрід не поставили жодного запитання. Мовчки взяли кинджали своїх чоловіків. Вони не були воїтельками — але зараз це було неважливо. У їхніх очах палала рішучість.

Ми рушили.

Коридор перед нами здавався довшим, ніж будь-коли — кожен крок був рішучим, кожен подих — глибоким і обережним. Але не встигли ми пройти й десятка кроків, як із тіні перед нами вийшли вони — постаті в чорних плащах. Їх було багато. У руках — короткі мечі, створені для вбивств у вузьких приміщеннях.

Без слів, чоловіки виступили вперед. Метал заспівав — дзвін клинків, короткі вигуки, тупіт ніг, удари — все злилося в шаленому ритмі бою. Коридор перетворився на арену, де кожен рух вирішував долю.

Попри чисельну перевагу, друзі билися мов один. Їхні тіла рухалися злагоджено, кожен прикривав спину іншому, кожен удар — точний. Нападники не витримали — впали, зникаючи у власних тінях.

— Далі! — кинув Рагнальд, важко дихаючи.

Вони повели нас далі, та центральними сходами йти було небезпечно. Звідти щойно вийшли вороги. Вибрали вузькі — східці прислуги. Але ледь ми ступили на них, як знизу почувся звук — ворог ішов назустріч.

— Горм, Грег, забирайте жінок і йдіть! Ми їх затримаємо, — твердо мовив Рагнальд. Його тон не залишав простору для сперечань. Його очі палали рішучістю.

Ми рушили швидше. Серце билося глухо й важко. Грег ішов попереду, тримаючи руку на руків’ї меча.

— Тихо, — його голос зірвався в шепіт. — Йдемо далі.

— Грег, захищай жінок. Я піду до королеви та дружини, — мовив Горм. Він уже відходив убік.

— Горм… — хотіла зупинити, але не встигла.

Він розчинився в тінях коридору, як привид.

— Ходімо. Тут найнижче вікно. — Грег завів нас до маленької комори, де пахло сіном, прахом і старим деревом. Він підійшов до вікна, прочинив його — і прохолодний вітер одразу вдерся в приміщення.