Розділ 7

Розділ 7

Коронація була пишною, величною — гідною спадкоємця трону. Вся знать Фалгору з’їхалась до столиці, щоби привітати молодого короля. Двір був переповнений кінними вершниками в шовкових плащах, слугами, воїнами й музикантами. Жінки були в найкращих сукнях із шовку, оздоблених перлами та золотими нитками. На чоловіках — святкові кольчуги й церемоніальна зброя, що виблискувала на сонці не гірше за корону.

У залах замку розвішали гобелени з гербами шляхетних родів — символи вірності та сили. Квіти, зелені гілки й кольорові стрічки прикрашали колони, перила, балкони, вносячи урочисту радість у стриману серйозність події.

Батько став першим, хто вийшов вперед, щоби скласти присягу молодому королю.

— Мій королю, я, Лейф Корабельник, син фйорду Ведалос та моря, приношу присягу вірності. Як мої вітрила ніколи не зраджували північному вітру, так і я не зраджу вас. Нехай море стане вам другом, а буря — ворогом ваших ворогів, — промовив він, уклонившись. Потім урочисто витягнув короткий морський меч з вигравіруваним візерунком хвиль і торкнувся ним підніжжя трону.

Я ж була лише на урочистій частині. Коли церемонія завершилася, Грег повів мене додому. Сили залишили мене ще до того, як ми вийшли з замку. У мені не було місця ні для думок, ні для слів.

Після всього, що сталося — після страху, болю, втрати — мені було байдуже навіть до золота корони. Я хотіла лише одного — спокою.

Кальдор поступово повертався до свого звичного ритму. Молодий король почав впроваджувати зміни, що торкнулися кожного жителя. Комусь вони були до вподоби, інші бурчали, і я частенько чула, як на базарі їх обговорюють. Та мене все це не надто цікавило. Я трималася осторонь політики — мене більше турбувало, чи зможу я знову зустріти маму?

Грег знову зник на службі, а я поралась по дому. З подарунків від батька вибрала кілька гарних шматків тканини й віддала їх кравчині — та пообіцяла пошити мені дві нові спідниці та сорочки. А ще я вечорами сідала за вишивку святкової сорочки для Грега — його стара вже зовсім зносилась.

— Зачекай хвильку, мені залишилось тільки кілька стіжків, — бурмотіла я, коли двері прочинились, і на кухню зайшов Грег.

— Ти навіть голову не підняла, щоб глянути, хто прийшов, — посміхнувся він.

— Я твої кроки чула ще за дверима, — відповіла я, не відриваючись від шиття.

Надворі вже потеплішало, тож він схопив відро й вийшов купатися. Я завершила останній ряд, обережно заховала нитку і відклала сорочку. Поставила кашу на стіл, розклала дерев’яні тарілки, якраз коли Грег повернувся — вже в чистій сорочці, з мокрим волоссям, яке приємно пахло свіжістю.

— Як пройшов твій день? — запитав він, сідаючи за стіл.

— Спокійно, — я посміхнулася. — Вишивала сорочку для тебе, прибирала, варила вечерю. Нічого надзвичайного, звичайні справи.

— А у тебе як? — я глянула на нього з цікавістю.

— Прибув човен з Дракнесу. Разом із Сігурдом та Інгебордою.

Я завмерла, ложка в моїй руці завмерла на півдорозі до горщика з кашею.

— Справді? — я опустила ложку. — Твої друзі з-за моря?

— Так. І завтра нас запрошено в замок на вечерю.

Мене немов струмом пробило. Сігурд і Інгеборда… Я так багато чула про них від Грега — ніби зі стародавніх саг. Сігурд, той самий, хто став конунгом Дракнесу, з яким Грег пройшов не одну пригоду. І Інгеборда… загадкова вельва, що бачить сни інших і здатна зазирнути в майбутнє.

— Мої спідниці ще не готові, — пробурмотіла я, глянувши у вікно. — В чому ж я піду? Хіба можна зустрічати таких гостей абияк…

— Жінки… — тихо зітхнув Грег, ледве помітно посміхнувшись собі під ніс.

— Ох, нічого ти не розумієш, — буркнула я собі під ніс, хоча в душі вже трохи тремтіла від хвилювання.

Завтра я зустріну людей, які знають Грега значно довше, ніж я. Тих, хто став для нього родиною.

І все ж мені вдалося встигнути — я одягнула нову спідницю. Весь день допомагала кравчині, бігала з голками, тримала тканину, підгинала поділ, втомилася до болю в спині, та це було того варте. Темно-зелена спідниця до щиколоток і білосніжна сорочка з тонким мереживом виглядали разом майже святково. Вперше за довгий час я відчула себе… красивою.

Коли Грег зайшов по мене після чергування, його погляд зупинився на мені, наче він уперше побачив жінку в моєму обличчі. Він стояв, не кліпаючи, мов онімів.

— Ну як тобі? — запитала я, обертаючись довкола себе з ледь помітною усмішкою. Його реакція мені сподобалася. Десь усередині щось тремтливо запалало — те, що я раніше не відчувала.

— Кхм, — він відкашлявся, ніби намагаючись зібратись. — Ти виглядаєш… чудово.

— Ну, робити компліменти ти ще не навчився, — пожартувала я, відвертаючись і нахиляючись за шерстяною шаллю. Вечори ще були прохолодні.

Я не почула, як він підійшов. І от я відчула його поруч — тепле, нерівне дихання. Випрямившись, я повернулася до нього… і застигла. Його рука ковзнула мені на спину, обережно, з несміливим тиском, притискаючи до себе.

Його тіло було гарячим — відчувалося крізь розстібнутий кафтан. Моя рука мимоволі ковзнула в проріз, і я ледь не доторкнулася до нього повністю. Мене пройняло тремтіння.

— Можливо, я не вмію говорити… — його голос був хрипким, тихим, наче десь зсередини, — але я можу показати.

Я стояла, мов заворожена. Його пальці ніжно прибрали пасмо волосся від мого обличчя. А потім він нахилився до мого вуха — повільно, не кваплячись торкнутись.

— Твій погляд викликає в мені лиш одне бажання, — прошепотів він, настільки тихо, що мені довелося вслухатися. І саме в той момент його губи торкнулися мочки мого вуха. Ледь-ледь.

А потім — шкіри на шиї.

Мурахи пробігли тілом. Від дотику його губ — жар, дрож, бажання, які я намагалась не визнавати. Його дотик був неспішним, впевненим. Його губи знову повернулися до мочки, цього разу злегка прикусивши її — не боляче, а так, що моє тіло мимоволі здригнулося.