6.2

Слуги розтавили вечерю, та ніхто й не подумав торкнутися їжі. Срібні виделки лише зрідка дзенькали об тарілки, коли хтось намагався зробити вигляд, що їсть. У повітрі висіла напруга, важка, мов гроза, яка от-от вибухне.

Батько спершу мовчки дивився в тарілку, роблячи вигляд, що їсть, та зрештою відставив виделку вбік і зважено підвів голову.

— Раз ніхто не бажає вечеряти — давайте поговоримо про справді важливе.

Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася твердість, яку не зламати.

Я вдихнула глибше і наважилася першою заговорити:

— Батьку… Я хочу знати, що з мамою. — Я дивилася йому просто в очі.

Він не відповів одразу. Його очі затуманились, і в них з’явився біль, який він зазвичай ховав так глибоко, що ніхто навіть не здогадувався, що він там є.

— Мілора… — почав він повільно, обираючи слова. — Вона не твоя мати.

На кілька секунд у кімнаті запанувала мертва тиша. Ні один звук — ні зітхання, ні шелест одягу, ні дзвін посуду.

— Що?.. — прошепотіла я, відчувши, як серце вистрибує з грудей. — Як це… не моя мати?

— Твоя справжня мати… померла. Давним-давно. Ти була ще зовсім малою.

Мені здалося, що підлога під ногами пішла з-під ніг. Грег поклав руку мені на спину, намагаючись заспокоїти, та я ледь не відсахнулася.

— Ти… ти ніколи мені не казав… — мої губи тремтіли. — Я все життя думала…

— Я знаю, — перебив батько тихо. — Ми мовчали, бо так було безпечніше. Для тебе. Для нас усіх.

Його голос не був жорстким. У ньому бриніла втома.

Я дивилася на нього, не розуміючи. Усе переміщалося в голові. Кімната крутилася навколо.

— Після народження Горма… Мілора нікого не підпускала до себе. Вона ледь не померла тоді. — Батько говорив тихо, наче кожне слово боліло. — І щось у ній змінилось. Зламалось.

Мовчання повисло в повітрі, напружене, як струна.

— Вона більше року не наближалась до дитини. Уникала навіть погляду. А одного дня… спробувала його вбити. — Він знизив очі, голос злегка здригнувся. — Я ледве встиг.

Я затулила рот долонею. Горм, який сидів навпроти, застиг, не рухаючись, мов статуя.

— Відтоді я почав забирати Горма з собою до Кальдору. Там… я й познайомився з твоєю матір’ю, Славією.

Ім’я прозвучало як щось живе, ніжне. У батькових очах на мить з’явилося світло.

— Вона була зовсім іншою… Яскрава, смілива, весела. Не така, як Мілора — вічно незадоволена, сварлива, жорстка. Славія була родом із Ейри, з далекого поселення. Вона напросилася на човен у Стадгарді й прибула до Кальдору сама, без родини. І принесла із собою тепло.

Батько на хвилину замовк, ніби згадував її обличчя.

— Вона замінила матір Горму. І він любив її, як рідну. Але… він одного разу проговорився Мілорі. Сказав, що в Кальдорі в нього є інша мама. Та, що його любить…

Я відчула, як кров відступає від обличчя. Горм сидів нерухомо, стиснувши кулаки.

— Мілора дізналася про Славію. І… найняла вбивцю.

Холодок пробіг по шкірі, навіть тепла рука чоловіка не давала тепла.

— Він мали вбити Славію. І тебе, Хіль. Ти тоді була ще немовлям. — Батькове горло здригнулось. — Я не встиг… Вона відбивалася до останнього. Билася, як справжня воїтелька. Лише завдяки цьому я зміг урятувати тебе. Але її… вже не було.

Я тремтіла. Весь мій світ розвалювався.

— Перші два роки я намагався виховувати тебе й Горма самотужки. Але… Мілора повернулась і зажадала тебе. Сказала, що або ти житимеш із нею як її донька, або вона піде… І її рід — весь рід Бьортадів — почне криваву помсту Кнютлінгам.

Батько зітхнув.

— Я не міг приректи всю родину на смерть, — батько говорив повільно, важко, наче кожне слово тиснуло на нього зсередини. — Тому звернувся до знахаря зі Стадгарду. Він постачає нам заспокійливий настій… Саме його й додавали Мілорі до трав’яного чаю, перш ніж тебе привезти в дім. Слугині підливали його таємно. Вона заспокоювалась, ставала лагіднішою.

Він опустив погляд у тарілку, де давно вже вистигла їжа.

— Коли я повернувся у Ведалос, Мілора була… спокійною. Здавалося, що вона одужала. Вона справді почала любити тебе, Хіль. Як рідну доньку. Я бачив це. Але з часом дія настою слабшала. У неї знову почались напади — щоразу сильніші. Тоді знахар змушений був підвищити дозу.

Я ковтнула клубок у горлі. Усе це звучало як страшна байка. Невже моє дитинство — брехня, зіткана з відварів і масок?

— А після твого від’їзду… стався найгірший приступ за всі ці роки, — додав батько тихо. — Ми змушені були терміново виїхати до приміського будинку.

— Так ось чому ви туди переїхали, — обережно озвався Горм, уважно дивлячись на батька.

— Так, — коротко кивнув той. — Я погодився взяти Мілору з собою в Кальдор, бо здавалося, що вона в нормі. Але не очікував, що напад повториться так швидко. Раніше вони ставалися не частіше, ніж раз на пів року. Тепер же... — він зітхнув. — На жаль, доведеться поселити її в тому самому заміському будинку. З постійним доглядом і спокоєм.

— Але вона виглядала… цілком нормальною, — Ельсвін з недовірою дивилася на батька, наче сподівалась, що він помиляється.

Я мовчала. Холод пробирав до кісток, немов хтось роздмухував у грудях вітер. Усередині все змертвіло. Невже все життя було обманом? І та, кого я називала матір’ю, насправді була моїм катом?

— Батьку, невже це все правда?.. — я все ще не могла повірити почутому, голос тремтів.

— На жаль, так, — тихо відповів він. — Боги не змогли вберегти розум твоєї матері. Але про це ніхто не повинен знати. Завтра, під час коронації, Мілора покине Кальдор і більше сюди не повернеться.

Я відчула, як серце стискається від болю.

— Це буде жорстоко... — прошепотіла я. — Хоч я й не була її рідною донькою, вона все одно виростила мене. І я не можу дозволити, щоб її просто зачиняли в якомусь холодному будинку. Вона все ж твоя дружина, — додала я тихо, намагаючись зачепитися за це.