Розділ 6

Розділ 6

За день до коронації батько надіслав запрошення — листом, через помічника конюха. Я довго вагалась, думала відмовитись і залишитися вдома. В душі нуртувало щось гірке, недосказане. Але Грег був проти. 

— Ти не повинна уникати сім'ї, — сказав він тихо, але твердо.

І ось, коли почало смеркати, ми йшли знайомими вулицями Кальдору, які вже не здавались чужими. Повз проходили мешканці — дехто вітався, жінки жартували:

— Подружжя на побачення вирушило!

Я всміхалась через силу. Серце билося глухо й важко.

Та коли ми наблизилися до батьківського дому, я зупинилась.

— Дай мені хвильку, — прошепотіла. — Потрібно зібратися з думками. Я досі ображена на нього.

— Паночко, чому не заходите? — на порозі з’явилась Аниська, весело посміхалась, витираючи руки об фартух.

— Уже йдемо, — відповів Грег, ставши між мною та дверима, наче захисна стіна. Потім нахилився ближче. — Ти готова?

Я зітхнула й кивнула. Ми разом ступили всередину.

У домі було тепло, пахло воском, хлібом і якимось старим, рідним затишком. Нас вже чекали. Батько сидів у своєму улюбленому кріслі, поруч — брат, вони пили щось з келихів. Напевно, вино. Обоє полюбляли цей напій і вечірні розмови.

— Тихого вечора, — мовила я обережно, намагаючись тримати голос спокійним, без емоцій.

— Хіль, ви прийшли! — Батько підвівся. Його обличчя прояснилось. — Радий, бачити тебе. Ти не дочекалася мене минулого разу… А я маю для тебе подарунок. Ходімо.

Не чекаючи відповіді, він підійшов ближче, підхопив мене під руку, як колись — коли я ще була дитиною. Незграбно, по-батьківськи грубо, але тепло. Я дозволила вести себе, серце билося швидше, бо не знала, чого чекати.

Ми йшли довгим коридором. Я зрозуміла, що не пам’ятаю цієї частини дому — ні кімнати, до якої наближалися, ні самого шляху. Занадто рідко мама приїздила сюди.

Батько тримав мою руку до самого порогу.

— Проходь, — батько відчинив двері й жестом запросив мене всередину.

Кімната була залита м’яким світлом свічок. Усередині — скрині, повні коштовних тканин, вичинених шкір, хутра. Деякі — ніжні й тонкі, інші — грубі й теплі, ніби створені для зими в горах. Усе пахло далекими землями, караванами й розкішшю. Я ледь стрималась, щоб не підійти й не доторкнутися до тканин. Вони притягували погляд, як спогади, що не відпускають.

— Це все тобі, — тихо сказав він.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Навіщо? — запитала нарешті, не дивлячись на нього.

— Усе відбулося так швидко… — відповів батько тим самим рівним, холодним тоном, у якому не вчувалося жодної емоції. — Я не встиг підготувати подарунки. А тепер, коли все приїхало, хочу привітати тебе з початком нового життя.

Я здригнулась.

— Батьку, навіщо все це? — повторила, вже дивлячись йому в очі. — Не подарунки. Про мій шлюб із Грегом. Мій переїзд сюди. Ти ж міг відмовитись. Я знаю, що міг. Ти ж ніколи не планував видати мене за Тіра… Хіба не так?

Він довго мовчав. Потім сухо сказав:

— Так. Цей бездар хотів одружитися з тобою лише тому, що ти моя донька. Це не любов, це розрахунок. Тому я шукав іншого.

Він не дивився на мене. Тільки спирався на спинку крісла, наче на нього навалилася вага всіх років, які ми не говорили відверто.

— Скажи… — мій голос затремтів, — ти хоч колись мене любив?

Це вдарило його зненацька. На мить батько втратив звичну холодну стриманість. В його очах промайнуло здивування. Навіть розгубленість.

— Ти моя донька, — мовив повільно. — Хіба я хоч раз давав привід засумніватися в своїй любові?

— Ти перестав проводити зі мною час, коли приїздив. Не привозив мені подарунки, — сказала я тихо. — Я була ще мала, але думала… що зробила щось не так. Що ти перестав мене любити.

Він змовчав. Потім, з тінню болю в голосі, промовив:

— Твоя мати сказала, що тобі більше не потрібні мої подачки.

Його слова вп'ялися в серце, як ніж. 

— Мати?.. Вона знала, як я чекала кожного разу твого приїзду. Як тремтячими руками показувала їй, що пошила з подарованої тобою тканини…

Батько зробив крок уперед. Його очі стали м’якішими, голос уперше став по-справжньому теплим:

— Доню… Ти — моя кров. І хоч я не міг забрати тебе до Кальдору, ти завжди залишалась моєю донькою. Я люблю тебе так само, як і Горма. Можливо, навіть сильніше… бо ти — частинка тієї, кого я втратив.

Він підійшов ближче й притягнув мене до себе. Я не пручалася. Його обійми були сильними, пахли димом, воском і минулим. І в цю мить я дозволила собі розтанути в них, хоч на мить відчути себе маленькою дівчинкою, яку тато тримає за плечі — і весь світ знову безпечний.

— Слуги перенесуть усе це до вашого дому, — батько нарешті відпустив мене і відступив на крок. — Ти зможеш пошити собі новий одяг і виглядати як справжня донька роду Кнютлінг. А тепер ходімо вечеряти.

Ми вийшли з кімнати й попрямували до великої зали. В коридорі нас уже чекала мати. Її посмішка здавалася щирою, але я відчувала напруження в плечах ще до того, як вона заговорила.

— Доню, ти чудово виглядаєш. Відпочинок пішов тобі на користь, — вона швидко зиркнула на батька. — Лейф, ми чекали лише вас.

В ту ж мить вона перехопила мою руку й сильно стиснула її, наче боялася, що я щезну. Потягнула мене за собою, мов рішуче привласнюючи.

Її дотик був твердим, вимогливим. Звичним. Але вперше я цього не захотіла. Вперше — зрозуміла, що це неправильно.

Я зупинилась. Обережно, але твердо звільнила свою руку з її хватки.

— Хіль, ходімо сядеш зі мною, — сказала вона знову, тягнучись до мене.

— Мамо… в мене є чоловік. І я хочу сидіти з ним за столом, — сказала я тихо, але впевнено.

Очі матері округлилися — не від здивування, а від обурення.

— Я сумувала за тобою. Хочу хоч трохи побути з тобою…

— Ти знаєш, де мій дім. Можеш прийти в будь-який час, — я зберігала спокій, хоч у грудях усе тремтіло.